— Якщо ти зламаєш свою руку, — сказала матінка Ґунна, — я накладу шину й припарки; але якщо ти пошкодиш мою стіну, я зніму з тебе шкуру, мов з червоної риби!

Він моргнув, а тоді подивився на свій кулак і подряпані кісточки. Хлопець навіть не помітив, що вдарив стіну.

Широка жінка міцно схопила його руку, але пальці вона оглянула напрочуд делікатно.

— Нічого не зламано, — гмикнула вона через деякий час. Її погляд був ніжним, коли вона дивилася на його обличчя. — Схоже, ти турбуєшся про них. Принаймні про котрусь із них. Мені шкода, Мете Коутоне.

— Не варто, — сказав він. — Принаймні я знаю, де вони. Все, що мені потрібно, — це витягти їх звідти. — Він дістав свої останні дві андорські золоті крони й сунув їй у руку. — Це за ліки — і за те, що розповіли про дівчат. — Імпульсивно він швидко поцілував її в щоку й усміхнувся. — А це за мене.

Здригнувшись, вона торкнулася щоки, не знаючи, куди дивитися: на нього чи на монети.

— Витягнути їх звідти, кажеш. Так просто. З Твердині. — Раптом вона ткнула його пальцем під ребра — сильно, немовби паличкою. — Ти нагадуєш мого чоловіка, Мете Коутоне. Він був упертим дурнем, який теж плив крізь зуби шторму і сміявся. Я майже повірила, що тобі все вдасться. — Раптом вона подивилася на його брудні чоботи, котрі, схоже, помітила лише тепер. — Шість місяців я витратила на те, щоб навчити його не залишати брудних слідів удома. Якщо ти витягнеш тих дівчат, — на кого б з них ти не поклав око, — тяжко їй буде навчити тебе заходити в дім належним чином.

— Ви єдина жінка, здатна на це, — сказав він, і його усмішка збільшилася під її поглядом. Витягти їх. Ось і все, що я маю зробити. Витягти їх прямо з Твердині в клятому Тірі. Том знову закашляв. Він не піде у Твердиню в такому стані. От тільки — як я зупиню його?

— Матінко Ґунно, можу я залишити свого друга у вас? Гадаю, він надто хворий, аби повертатися до корчми.

— Що? — гаркнув Том. Він намагався встати зі стільця, кашляючи так, що заледве говорив. — Мені не... так погано, хлопче! Думаєш... пройти у Твердиню... це все одно... що на мамину кухню? Гадаєш... зможеш... хоча б до воріт дійти... без мене?

Менестрель повис на спинці стільця; бухикання й хрипи в грудях не дали йому навіть підвестися.

Матінка Ґунна поклала руку на його плече й штовхнула назад на стілець — дбайливо, немов дитину. Менестрель пильно зиркнув на неї.

— Я подбаю про нього, Мете Коутоне, — мовила вона.

— Ні! — вигукнув Том. — Ти не можеш... так вчинити зі мною! Ти не можеш... покинути мене... з цією старою...

Тільки її рука на плечі не дала йому зігнутися навпіл.