Мет всміхнувся до сивоволосого чоловіка.

— Я радий нашому знайомству, Томе.

Коли він квапливо вибіг на вулицю, то здивувався, чому сказав це. Том не помре. Ця жінка не дасть йому померти, навіть якщо їй доведеться тягти Тома, що кричить й відбивається, з могили за вуса. Так, — але хто не дасть загинути мені¹?

Попереду над містом нависала неприступна Твердиня Тіра, яку оточували сотні разів. Камінь, об який сотні армій зламали собі зуби. А він повинен якось потрапити досередини. І витягти трьох дівчат. Якось.

Зі сміхом, що змусив навіть похмурий народ на вулиці озиратися на нього, він рушив до «Білого півмісяця», не турбуючись про грязюку чи вологу спеку. Він відчував, як гральні кубики перемішуються в його голові.

РОЗДІЛ 53

ПОТІК ДУХУ

Перрин зсутулився під каптаном, коли повертався до «Зірки» крізь вечірні тіні. Добряча втома пронизала руки та плечі юнака; окрім звичайних завдань, майстер Аяла доручив йому зробити великий шмат декоративної роботи, з вигадливими завитками й вигинами — для нових воріт якогось лорда. Юнак був задоволений тим, що вдалося зробити щось гарне.

— Я думала, у нього очі луснуть, ковалю, коли ти сказав, що не робитимеш цю річ, якщо вона призначена для високого лорда.

Він краєм ока поглянув на Зарін, що йшла поруч; тіні ховали її обличчя. Навіть для його очей тіні були густими, — хоча, можливо, й блідішими, ніж для інших. Вони підкреслювали її високі вилиці, пом’якшували виразний вигин носа. Він досі не міг визначитися зі своїм ставленням до неї. Навіть якщо Морейн та Лан досі наполягали не відходити далеко від корчми, він хотів би, щоб вона знайшла собі інше заняття, аніж спостерігати за його роботою. З якихось причин хлопець почувався ніяково, коли відчував на собі погляд її розкосих очей. Через це він не один раз незграбно поводився з молотом, а майстер Аяла лише здивовано супився на нього. Дівчата завжди могли змусити його почуватися ніяково, коли всміхалися до нього, — але Зарін не потрібно було усміхатися. Лише дивитися. Він знову замислювався над тим, чи не та це вродлива жінка, від якої його застерігала Мін. Краще, якщо вона — сокіл. Ця думка здивувала його так сильно, що він спіткнувся.

— Я не хотів робити чогось, що могло потрапити до рук одного з Відступників. — Його очі засяяли золотом, коли він подивився на неї. — Якщо це — д_ЛЯ високого лорда, звідки мені знати, кому воно врешті належатиме? — Вона затремтіла. — Я не хотів налякати тебе, Фей... Зарін.

Вона широко всміхнулася, упевнена, що Перрин цього не бачить.

Скоро ти здасися, фермере. Ти колись думав відростити бороду?