Так воно й було, — однак це не надто втішало. Стіни Твердині нагадували скелю. Вкотре прикинувши висоту, Мет переконував себе, що зможе видертися по них. Звісно, я зможу. Те саме, що й ті скелі в Імлистих горах. Сотня метрів угору, а там — вже зубчастий парапет. Нижче повинні бути стрільниці, але він не міг їх розгледіти в темряві. Та й не зміг би Мет протиснутися крізь них. Сотня клятих метрів. Можливо, сто двадцять. Щоб я згорів, — навіть Ранд не намагався б видертися туди. Проте це був єдиний шлях, який він знайшов. Всі ворота, що він бачив, були щільно зачинені й здавалися такими міцними, що їх не пробило б і стадо биків. А ще ж була дюжина солдат у шоломах, кірасах і з мечами на ременях, які пильно стерегли всі ці ворота.

Раптом він змигнув й примружився, дивлячись на Твердиню. По стіні дерся якийсь дурень. Лише рухома тінь у місячному світлі, — але він був уже на середині шляху вгору, а під його ногами пролягло сімдесят метрів до бруківки. Що за дурень ? Що ж, — я теж такий, бо теж збираюся лізти. Щоб я згорів, — він може підняти тривогу всередині, — й мене спіймають. Він більше не міг розгледіти того, хто ліз. Хто, заради Світла, він такий¹! Та яка різниця, хто він? Щоб я згорів, — але це клятий спосіб виграти суперечку. Я вимагатиму поцілунку від них усіх, — навіть від Найнів!

Мет трохи посунувся вперед, щоб краще роздивитися стіну та обрати точку, з якої він почне підйом, — аж раптом до його горла притиснулася сталь. Без вагань він відбив її вбік і збив якогось чоловіка з ніг палицею. Хтось інший вдарив його по ногах, і Мет упав — ледь не на чоловіка, якого збив сам. Він скотився черепицею, випустивши в’язку феєрверків —якщо вони впадуть на вулицю, я зламаю їхні шиї! — почав вимахувати палицею — і відчув, як вперся в тіло, а згодом почув стогін. Тоді вже два леза притиснись до його горла.

Він завмер, розкинувши руки. Вістря коротких списів, тьмяних, що ледь вловлювали бліде світло місяця, тиснули на його плоть, — от-от пустять кров. Мет пройшовся поглядом по списах до облич тих, хто їх тримав, — але вони були сховані, прикриті чорним серпанком, окрім очей, що дивилися на нього. Щоб я згорів, — натрапив на справжніх злодіїв! Що трапилося з моїм таланом ?

Юнак натягнув усмішку, оголивши зуби, що відбивали місячне світло.

— Я не хотів перешкоджати вашій роботі, — тож, якщо ви мене відпустите, я триматиму язик за зубами, а ви продовжите далі.

Люди у серпанках не ворухнулися — й не прибрали списів.

— Мені також не потрібен розголос. Я стримаю обіцянку.

Вони стояли, немов скульптури, й витріщалися на нього. Щоб я згорів, — у мене немає на це часу. Пора кинути жереб. На мить йому здалося, що слова в його голові прозвучали якось дивно. Він стиснув свою палицю, що лежала поруч — і ледь не скрикнув, коли хтось важко наступив на його зап’ясток.