— Сам, безіменний? — спитав Руарк.

— Ну, здається, тут більше нікого немає, — сухо мовив Мет. — Чи, може, ви хочете допомогти? Здається, ви теж цікавитеся Твердинею. Якщо ви хотіли потрапити досередини, — можливо, ми могли б піти разом. Це складний кидок кубиків, — але мені таланить у грі в кості. — Принаймні досі таланило. Я наштовхнувся на аїльців в чорних серпанках, і вони не перерізали мені горлянку; це й так уже добряче пощастило. Щоб я згорів, — там було б непогано мати при собі кількох аїльців. — Покластися на мій талан — не така вже й марна справа.

— Ми тут не заради в’язнів, гравцю, — сказав Руарк.

— Уже час, Руарку.

Мет не міг сказати, хто з аїльців це промовив, — але Руарк кивнув.

— Так, Ґауле. — Він перевів погляд з Мета на Сандара, а тоді назад. — Не здіймайте ґвалту.

Руарк розвернувся й за два кроки розчинився в темряві.

Мет здригнувся. Інші аїльці також зникли, залишивши його наодинці з мисливцем за злодіями. Якщо вони не залишили когось стерегти нас. Щоб я згорів, — як я про це дізнаюся¹?

— Сподіваюся, ви не намагатиметесь зупинити мене, — сказав він Сян-дару, коли повісив зв’язку феєрверків на спину й підняв свою палицю. — Я піду досередини, — повз вас чи через вас, але у будь-якому разі.

Він підійшов до димоходу, щоб дістати свою бляшану коробку; дротяна ручка тепер була дуже гарячою.

— Ці твої друзі, — сказав Сандар. — Це три дівчини?

Мет спохмурнів, шкодуючи, що не може розгледіти обличчя чоловіка в темряві. Голос його звучав дивно.

— Що ви про них знаєте?

— Знаю, що вони всередині Твердині. І ще знаю маленькі ворота біля річки, де мисливець за злодіями може пройти з в’язнем, щоб доправити його в клітку. Саме там мають бути камери. Якщо ти довіришся мені, гравцю, ми зможемо пройти туди удвох. Що станеться далі — як пощастить. Можливо, твій талан виведе нас живими.

— Я завжди був щасливчиком, — повільно сказав Мет. Чи мені достатньо таланить для того, щоб повірити йому? Йому не дуже подобалася ідея вдавати в’язня; надто просто вдавання могло перетворитися на реальність. Але це було не більшим ризиком, аніж спробувати видертися на триста футів — чи й більше — вгору у пітьмі.

Мет розвернувся до міської стіни й подивився на неї. Повз пливли тіні; бігли підтюпцем тьмяні постаті. Він був упевнений, що це аїльці. їх було приблизно трохи більше сотні. Вони зникли, — але тепер він міг розрізнити тіні, що рухалися по стрімчаку Твердині Тіра. їх було багато. Якийсь один вже, мабуть, проник досередини і не здійняв тривоги — ґвалту, якщо словами Руарка, — але більше сотні аїльців могли б загудіти, як дзвони. Втім, вони могли відволікти. Якщо вони спричинять хвилювання десь там, усередині Твердині, — тоді той, хто стереже камери, не зверне особливої уваги на мисливця за злодіями, що веде злодія.