Тонка палиця, не вища від нього, стала нечіткою й гула, коли він крутив її.

— Мене звати Джюлін Сандар, я мисливець за злодіями, — і хотів би знати, чому ви на даху і роздивляєтеся Твердиню.

Мет похитав головою. Скільки цих клятих людей на дахах цієї ночі? Тепер не вистачало тільки, щоб з’явився Том і заграв на арфі чи хтось приперся у пошуках корчми. Клятий мисливець за злодіями! Він здивувався тому, що аїльці просто стояли поруч.

— Ти добре вистежуєш, як на містянина, — мовив старший чоловік. — Але чому ти стежив за нами? Ми нічого не вкрали. Чому ти сам так пильно дивився на Твердиню сьогодні вночі?

Навіть у місячному світлі подив Сандара був очевидним. Він здригнувся, розтулив рота, — але стулив його знову, коли ще четверо аїльців з’явилося з-за комину позаду нього. Він зітхнув — і сперся на свою тонку палицю.

— Схоже, я сам піймався, — пробурмотів він. — Тепер я мушу відповідати на ваші питання. — Він подивився на Твердиню, а тоді похитав головою. — Я... сьогодні дещо зробив... і це турбує мене. — Він сказав це так, наче намагався щось з’ясувати із собою. — Частина мене каже, що це було правильно, що я мусив підкоритися. Коли я робив це, то все точно здавалося правильним. Але маленький голос каже мені... що я зрадив. Я впевнений, що цей голос хибний і незначний, — але він не припиняє говорити.

Тоді він зупинився й знову похитав головою. Один із аїльців кивнув і заговорив тим голосом старшого чоловіка.

— Я Руарк, із септу Дев’ять Долин клану Таардад Аїль, і якось я був Ісан Дор, Червоним Щитом. Іноді Червоні Щити займаються тим же, що й ваші мисливці за злодіями. Я кажу це, — тож ти зрозумієш, що я знаю, чим ти займаєшся й яка ти людина. Я не завдам шкоди ні тобі, Джюліне Сандаре з мисливців за злодіями, ні людям твого міста, — але ти не повинен здіймати ґвалт. Якщо ти зберігатимеш мовчання, то житимеш; якщо ні — то ні.

— Ви не хочете завдати шкоди місту, — поволі сказав Сандар. — Тоді чому ви тут?

— Твердиня, — по тону Руарка було зрозуміло, що це — все, що він збирався сказати.

За мить Сандар кивнув і пробурмотів:

— Я хотів би, щоб ви змогли якось нашкодити Твердині, Руарку. Я мовчатиму.

Руарк повернув своє приховане обличчя до Мета.

— А ти, безіменний юначе? Розкажеш тепер, чому так уважно розглядав Твердиню?

— Я просто хотів прогулятися під місячним сяйвом, — сказав Мет. Молода жінка знову приставила вістря списа до його горла; він намагався не ковтати. Що ж, —мабуть, я можу розповісти їм більше. Він не повинен був показувати їм, до якої міри вражений; якщо показати це, — втратиш усю набуту перевагу. Дуже обережно, двома пальцями він відсунув вістря від себе. Йому здалося, що жінка тихо засміялась. — Кілька моїх друзів усередині Твердині, — сказав він, вдаючи спокій. — Ув’язнені. Я хочу їх визволити.