Вона, сама того не усвідомлюючи, зв’язала й встановила потоки своїх плетив, а тоді спинилась, щоб вивчити, як вона це зробила. Три окремі плетива, — і утримувати їх водночас не було проблемою; але тепер вона щось зробила, щоб вони могли підтримувати себе самі. Вона подумала, що зможе це згадати по тому. Це може знадобитися.

За мить дівчина розпустила одне із плетив, і Друг Морока захлипала як від полегшення, так і від болю.

— Я не така, як ти, — сказала Еґвейн. — Це вдруге я зробила щось подібне, — і мені це не сподобалося. Краще б я уміла перерізати горлянки.

Судячи з виразу обличчя Чорної сестри, вона, мабуть, подумала, що Еґвейн почне з неї.

Гидливо пирхнувши, дівчина залишила її стояти там: спійману в пастку й відгороджену щитом, — і поквапилася до лісу полірованих червоних колон. Десь там мав би бути шлях до камер.

В кам’яному коридорі запала тиша, коли останній передсмертний крик був обірваний щелепами Молодого Бика, що стислися на горлі двоногого, розчавивши його. На язиці залишився гіркий присмак крові.

Він знав, що це — Твердиня Тіра, хоч і не міг сказати, звідки йому це відомо. Довкола нього лежали двоногі; один ще смикався, — той, якому Стрибун вчепився в горло. Від них віяло запахом страху, коли вони билися. Люди пахли розгубленістю. Він подумав, що вони не знали, де перебувають — вони точно не належали до вовчого сну, — але намагалися втримати його від тих високих дверей попереду, із залізним замком. Принаймні вони охороняли їх. Здавалося, чоловіки були вражені появою вовків. Але юнаку здалося, що вони були вражені й власною появою.

Він витер рота рукою, а тоді подивився на неї, якусь мить нічого не розуміючи. Він знову став людиною. Став Перрином. У своєму тілі, у жилеті коваля, із важким молотом при боці.

Нам, треба поспішати, Молодий Бику. Поруч якесь зло.

Перрин витягнув молот, прямуючи до дверей.

— Фейлі, мабуть, тут.

Один різкий удар, — і замок злетів. Він штовхнув двері.

Кімната була порожньою, лише у її центрі стояв кам’яний блок. Фейлі лежала на ньому, мовби спала; її волосся було розстелене, мов віяло, а тіло обмотане ланцюгом так, що минуло трохи часу, перш аніж він зрозумів, що вона роздягнена. Усі ланцюги були прикріплені до каменю грубими гвинтами.

Він заледве усвідомив, що здолав відстань до неї, коли його рука торкнулася її обличчя, погладивши пальцем її вилицю.

Вона розплющила очі й усміхнулася до нього.

— Мені і далі сниться, що ти прийдеш, ковалю.

Я звільню тебе за мить, Фейлі. — Він підніс молот, знісши один болт, наче той був дерев’яний.

— Я не сумнівалася в цьому, Перрине.