— Ім’я! — вимагав Ранд. — Назви своє ім’я!

— Називай мене Бе’лал. — Відступник насупився, коли Ранд ніяк не відреагував на ім’я. — Візьми його! — гаркнув Бе’лал, вказуючи рукою на меч за плечима Ранда. — Колись ми їхали на війну пліч-о-пліч, — і через це я даю тобі шанс. Жалюгідний шанс, — але шанс врятуватися і вберегти тих трьох, котрих я збираюся перетворити на своїх ручних тваринок. Візьми меч, селянине. Можливо, цього буде достатньо, щоб ти вижив.

Ранд засміявся.

— Ти справді думаєш, що можеш так просто мене залякати, Відступнику? Сам Ба’алзамон полює на мене. Ти думаєш, що зараз я повинен скоцюрбитись від страху? Кланятися перед Відступником, коли відрікся від самого Морока?

— Ось як ти розмірковуєш? — тихо сказав Бе’лал. — Тоді ти справді нічого не знаєш. — Раптом у його руках опинився меч, — меч з клинком, викуваним із темного полум’я. — Візьми його! Візьми Калландор\ Три тисячі років, поки я був ув’язнений, він чекав тут. На тебе. Один з наймогутніших са’ангріалів, що ми створили. Візьми його — і захищайся, якщо зможеш!

Він рушив на Ранда, змушуючи його задкувати до Калландора, — однак Ранд підняв свої руки, й саїдін наповнила його; солодкий стрімкий потік Сили; нудотна мерзота псування — і він тримав меч з червоного полум’я, меч із символом чаплі на вогненному клинку. Він рухався так, як вчив його Лан, від однієї позиції до іншої, немов танцював. «Розсікання шовку». «Водяні потоки з пагорба». «Вітер і дощ». Лезо з темного полум’я зустрілося з червоним лезом, висікаючи іскри, зашипівши, немов до білини розпечений метал.

Ранд плавно відступив і зайняв захисну позицію, намагаючись не виявити своєї раптової невпевненості. На чорному лезі теж був символ чаплі. Пташка була така темна, що ледь виднілася. Одного разу йому вже довелося стикатися з чоловіком з позначкою чаплі на лезі його меча, і тоді Ранд ледве вижив. Він знав, що насправді не мав права носити емблему майстра, який його виготовив; вона була на мечі його батька, що його той віддав Ранду; тож, коли він думав про меч у руках, він уявляв собі саме цей меч. Якось він прийняв смерть, як вчив його Охоронець, — але цього разу, він знав, його смерть буде остаточною. Бе’лал володів мечем краще від нього. Потужніше. Швидше. Справжній майстер.

Відступник реготав, розважався, швидко розмахуючи клинком навсібіч; чорне полум’я ревло, наче швидкі випади крізь повітря посилювали його.

— Ти колись був видатним мечником, Льюсе Теріне, — кепкував він. — Ти пам’ятаєш, як ми приручили ці штуки, що називаються мечами, і навчилися вбивати ними, як робили чоловіки в давніх легендах? А пам’ятаєш хоча б одну із наших запеклих битв,—чи одну з жахливих поразок? Звісно, ні. Ти нічого не пам’ятаєш, правда? Цього разу ти недостатньо підготувався. Цього разу, Льюсе Теріне, я вб’ю тебе. — Бе’лал зайшов ще далі в своїх знущаннях. — Можливо, якщо ти візьмеш Калландор, то трішки подовжиш собі життя. Зовсім трішки.