— Феєрверки, — коротко сказав Мет. У нього у вухах усе ще дзвеніло, — але він чув, що наближалися ще люди; чув тупіт чобіт по каменю. — Камери, чоловіче! Покажи мені шлях до камер, перш аніж сюди прибіжать ще інші!

Сандар кивнув.

— Сюди! — Він кинувся до бокового коридору, подалі від стукоту, що наближався. — Ми повинні поквапитися! Вони вб’ють нас, якщо знайдуть!

Десь угорі гонги вдарили на сполох, і гуркіт розійшовся всією Твердинею.

Я йду, подумав Мет, біжучи за мисливцем за злодіями. Я визволю вас чи загину! Обіцяю!

Гуркіт сигнальних гонгів відлунював Твердинею, але Ранд не зважав на нього, — так само, як і на ревище, що пролунало, мов глухий грім, іще раніше десь унизу. Його бік болів; стара рана горіла, готова відкритися від напруження, коли він підіймався стіною Твердині. Але на біль він теж не звертав уваги. На його обличчі завмерла крива посмішка передчуття та страху, яку він не міг скинути із себе, навіть якби захотів. Він був близько. До того, про що мріяв. Калландор.

Я покінчу з цим нарешті. Так чи інак; з цим буде покінчено. Сни закінчаться. Дратування, цькування і полювання. Я покінчу з цим усім!

Сміючись до себе, він поквапився до темних коридорів Твердині Тіра.

Еґвейн, наморщившись, приклала руку до обличчя. У роп був гіркий присмак, і їй хотілося пити. Ранд¹? Що? Чому мені знову снився Мет, — впереміш з Рандом, — і він кричав, що йде? Що?

Вона розплющила очі, втупившись у сірі кам’яні стіни; один димний смолоскип кидав мерехтливі тіні, й вона закричала, згадавши все це.

— Ні! Я не буду закутою в кайдани знову! Я не буду в нашийнику! Ні!

За мить біля неї були Найнів та Елейн; їхні схвильовані та перелякані обличчя в синцях мало заспокоювали, попри втішання. Однак сам факт їхнього перебування поруч із нею втихомирив її крики. Вона була не сама. Ув’язнена, але не сама. І не в нашийнику.

Еґвейн спробувала сісти, і дівчата допомогли їй. їм довелося допомогти їй; кожна клітинка її тіла боліла. Вона могла пригадати кожен невидимий удар під час шаленства, що ледь не звело її з розуму, коли вона усвідомила... Я не думатиму про це. Мені треба подумати про те, як нам вибратися. Вона ковзнула назад, поки не уперлася в стіну. її біль боровся із втомою, — та це була та боротьба, коли всі відмовляються здаватися. Вона забирала останні залишки сил, а синці, здавалося, вимучували ще більше.

У камері більше нікого не було, окрім них трьох — і смолоскипа. Долівка була голою, холодною й твердою. Двері, що єдині розбавляли стіну, складалися з грубих дощок і були понівечені, наче безліч відчайдушних пальців марно їх дряпали. На стінах нерівним почерком були видряпані повідомлення. Одне з них говорило: «Світло, змилуйся й дай мені померти*. Вона викинула його з голови.