На обличчі Відступника була лиш мить здивування, і він встигнув крикнути «Ні!». Тоді промінь білого вогню, гарячішого від сонця, вирвався з рук Айз Седай, — сліпучий жезл, що прогнав усі тіні. За мить до цього Бе’лал став фігурою з мерехтливих пилинок, плямками, що танцюють у світлі, менше ніж мить, — і вони зникли ще до того, як його крик розчинився.

Коли промінь світла згас, у кімнаті запанувала тиша; тиша, яку переривали стогони поранених. Битва враз припинилась. Чоловіки у серпанках і чоловіки в кірасах стояли, мов ошелешені.

— Він мав рацію лише в одному, — сказала Морейн так спокійно, наче стояла десь на лугу. — Ти повинен узяти Калландор. Він хотів убити тебе через нього, — але це твоє право від народження. Звісно, краще б ти знав більше, перш аніж твоя рука візьме його, — але тепер ти перед ним, і більше немає часу на навчання. Візьми його, Ранде.

Батоги темної блискавки оповили її; вона закричала, коли вони підійняли її й відкинули, котячи по підлозі, немов мішок, поки вона не вдарилася об одну з колон.

Ранд подивився в той бік, звідки з’явилася блискавка. Там, майже на вершині колони, була глибока тінь. Така пітьма, що всі інші тіні видавалися полудневими, — і звідти на нього дивилася пара вогненних очей.

Тінь повільно спустилася, набувши обрисів Ба’алзамона, одягненого в мертвотно-чорне, як мерддраал. Але навіть це не було таким темним, як та тінь, що оповила його. Він завис у повітрі — два спани над підлогою, — дивлячись на Ранда очима, сповненими люті й зненависті.

— Двічі в цьому житті я давав тобі шанс служити мені живим. — Полум’я виривалося з його рота, коли він говорив, і кожне слово гуркотіло, мов горно. — Двічі ти відмовляв — і ранив мене. Тепер ти служитимеш Лорду Домовини після смерті. Помри, Льюсе Теріне Родичевбивце. Помри, Ранде аль’Торе. Твій час прийшов! Я заберу твою душу!

Ба’алзамон напружив свою руку; Ранд підвівся й кинувся просто до Калландора, що все ще сяяв і палав у повітрі. Він не знав, чи зможе дотягтися чи торкнутися його, але був упевнений, що це його останній шанс.

Удар Ба’алзамона спіймав його у стрибку, вразивши зсередини, розриваючи і стискаючи, вириваючи з нього щось, якусь частину його. Ранд закричав. Він відчував, що падає, немов порожній мішок, який вивернули навиворіт. Біль у боці від рани, яку він отримав у Фалме, був бажаним, — чимось, за що можна триматися; він нагадував про життя. Його рука конвульсивно стиснулася. На руків’ї Калландора.

Єдина Сила стугоніла крізь нього потоком, більшим, аніж він міг собі уявити, — від саїдін до меча. Кришталевий клинок засяяв яскравіше, аніж полум’я Морейн. На нього неможливо було дивитися, неможливо було побачити, що то меч: там було лише світло, яке палахкотіло в його кулані. Він боровся з потоком, протистояв невблаганному припливу, який загрожував знести його, звести все, ким він є, до меча. Протягом миті, що протривала століття, він немовби завис, хитаючись, балансуючи на межі, змитий, мов пісок під час раптової повені. Нескінченно повільно цей баланс закріпився. Він і досі наче стояв босоніж на лезі бритви над бездонним падінням, — але щось підказувало йому, що це найліпше, чого він міг очікувати. Аби направляти такий потік Сили, він повинен танцювати на цьому лезі, як танцював фігури з мечем.