Ранд обернувся до Ба’алзамона. Щойно він торкнувся Калландора, внутрішні сумніви щезли. Пройшла лише мить, — а здавалося, що це тривало вічно.

— Ти не забереш мою душу, — закричав він. — Цього разу я покінчу з тобою раз і назавжди! І зроблю це зараз!

Ба’алзамон зник, — і чоловік, і тінь.

Певний час Ранд похмуро роззирався. Коли той зник, з’явилося якесь відчуття згортання. Якесь перекручування, — наче Ба’алзамон дивним чином зігнув те, що було. Не звертаючи уваги на чоловіків, що витріщалися на нього, на Морейн, що лежала біля колони, Ранд потягнувся через Калландор, — і розвернув реальність, щоб утворити двері кудись. Він не знав куди, — окрім того, що туди втік Ба’алзамон.

— Тепер полюватиму я, — сказав він і пішов за ним.

Кам’яні плити під ногами Еґвейн затрусились. Твердиня двигтіла; вона дзвеніла. Дівчина втримала баланс і зупинилася, дослухаючись. Звуків чи тремтіння більше не було. Що б не сталося, — це вже завершилося. Вона поквапилася. На її шляху стояли двері з залізних ґраток, на яких висів замок завбільшки з її голову. Вона направила Землю, перш ніж дійшла до них, і, коли вона натисла на ґрати, замок розломився навпіл.

Дівчина швидко проминула залу за цими дверима, намагаючись не дивитися на речі, підвішені до стін. Батоги й залізні кліщі були найбільш невинними. Непевно хвилюючись, вона прочинила маленькі залізні ворота й увійшла до коридору, де були розташовані рядами дерев’яні двері, а в проміжках між ними горіли смолоскипи у залізних тримачах. Еґвейн відчула майже таку ж полегкість, як і коли проминула ті речі, — коли знайшла те, що вона шукала. Але яка камера?

Дерев’яні двері відчинилися легко. Деякі були незамкнені, а деякі піддалися так само легко, як той величезний замок. Однак усі камери були порожні. Звісно. Ніхто не захоче опинитися уві сні в такому місці. Усі в'язні, що можуть досягти Тел’аран’ріоду, снитимуть про приємніші місця.

Якусь мить вона відчувала щось схоже на відчай. Еґвейн хотілося вірити, що віднайдення потрібної камери щось змінить. Втім, навіть знайти її може бути неможливо. Цей перший коридор простягався далі й далі, і до нього приєднувалися інші.

Раптом вона побачила якесь мерехтіння попереду. Там була постать — ще більш невиразна, ніж Джоя Б’їр. Втім, це була жінка. Дівчина була цього певна. Жінка, що сиділа на лаві перед однією з камер. Постать блимнула знову й зникла. Помилки бути не могло. Ця тонка шия і бліде невинне обличчя з повіками, що тремтіли. Аміко Наґоїн поринала в сон і снила своїми обов’язками охоронця. І, схоже, сонно забавлялася з одним із вкрадених тер’ангріалів. Еґвейн могла її зрозуміти; вона сама докладала значних зусиль, щоб хоча б кілька днів не користуватися тим, який дала їй Верін.