— Я зв’язала її. Відгородила. Вона ж жива істота, а не бездушне залізо. Вона мусить бути відгороджена.

— Щось змінилося у щиті, який на нас наклали, — сказала Елейн, — але Аміко досі здатна утримувати його.

Еґвейн відкинула голову до стіни.

— Я спробую ще раз.

— Тобі вистачить сили? — спохмурніла Елейн. — Чесно кажучи, твій голос звучить слабше, ніж раніше. Ця спроба щось забрала в тебе, Еґвейн.

— Там я достатньо сильна. — Вона почувалася ще більш втомленою. Сили поступово залишали її, — але це був їхній єдиний шанс. Вона сказала лиш це, і дівчата погодилися, хоч і неохоче.

— Ти зможеш так швидко знову заснути? — врешті спитала Найнів.

— Заспівай мені, — Еґвейн із зусиллям всміхнулася. — Як тоді, коли я була маленькою дівчинкою. Добре? — Вона взяла Найнів за руку, а іншою стисла кам’яний перстень. Тоді заплющила очі, намагаючись віднайти сон у безсловесному наспівуванні.

Широкі двері з металевих ґраток були прочинені, а в кімнаті за ними, схоже, нікого не було, — однак Мет увійшов обережно. Сандар досі залишався в коридорі, намагаючись водночас видивлятися обидва шляхи, переконаний, що високий лорд або сотня захисників можуть з’явитися там будь-якої миті.

У кімнаті нікого не було; на довгому столі лежали недоїдені страви, — тож, без сумніву, люди поспішали на битву, що точилася нагорі. Коли Мет побачив всі ті речі на стіні, то зрадів, що не зустрівся ні з ким із них. Батоги різних розмірів і довжини, різної товщини, з різною кількістю джгутів. Обценьки й кліщі, затискачі й ланцюги. Щось подібне до металевих чобіт, рукавиць і шоломів з великими шурупами на них, — напевно, щоб їх затягувати. Речі, призначення яких він не хотів навіть уявляти. Якби він зустрів чоловіків, що використовують такі речі, він би точно переконався, що вони мертві, перш ніж рушити далі.

— Сандаре! — прошипів він. — Ти хочеш залишитися тут на всю кляту ніч?

Він поквапився до внутрішніх дверей — що також були ґратчастими, як і попередні, проте меншими від них — і, не чекаючи на відповідь, пройшов повз них.

У розташованому за ними коридорі рядком вишикувалися грубі дерев’яні двері. Тут горіли такі ж смолоскипи, як і в кімнаті, котру він щойно облишив. Не більше ніж за двадцять кроків від нього на лавці сиділа жінка, спершись до стіни в незрозуміло закляклій позі. Вона повільно повернула голову на стукіт його чобіт об камінь. Гарна молода жінка. Він здивувався, чому вона не рухається, — окрім голови, — і чому навіть голова рухається так, наче вона дрімає.

Вона у в ’язнена ? У коридорі ? Адже не може людина з таким обличчям бути однією з тих, хто використовує предмети на тій стіні. Здавалося, що вона майже спить, судячи з напівзаплющених очей. А страждання на її милому обличчі точно свідчило, що вона піддана тортурам, а не сама здійснює їх.