— Ви за це заплатите! — завив він. — Хай вам грець, ви обоє за це заплатите! Ви своє отримаєте, щоб вас! Даю слово честі. Я...

— Ну, ну, — почувся за дверима негучний голос. — Навіщо ж кричати, старий, я вас прекрасно чую.

Джек схопився на ноги.

— Ґрейді? Це ви?

— Так, сер. Саме так. Здається, вас замкнули.

— Випустіть мене, Ґрейді. Швидко.

— Я бачу, що ви, сер, навряд чи впораєтеся зі справою, яку ми обговорювали. Покарання дружини й сина.

— Вони ж мене тут і замкнули. Відсуньте засув, будь ласка!

— Ви дозволили їм замкнути вас тут? — У тоні Ґрейді пролунав вихований подив. — Ах, Господи. Жінка вдвічі менша від вас і маленький хлопчик? Навряд чи це характеризує вас як людину, яка має задатки зайняти одну з найвищих управлінських посад, чи не так?

У струмочках судин на правій скроні Джека запульсувала кров.

— Випустіть мене, Ґрейді. Я про їх подбаю.

— Справді, сер? Не знаю, не знаю. — Вихований подив змінився вихованим жалем. — Дуже боляче говорити про це, сер, але я сумніваюся. Я... й інші, ми дійшли висновку, що ви не вкладаєте в це душі, сер. Це вам... не по зубах, сер.

— Вкладаю! — закричав Джек. — Клянуся, вкладаю!

— Ви віддасте нам вашого сина?

— Так! Так!

— Ваша дружина буде неабияк заперечувати, містере Торренсе. Вона, здається... трохи сильніша, ніж ми уявляли. Так би мовити, у неї більший запас міцності. Звичайно ж, все краще вона взяла від вас.

Ґрейді поцокав язиком.

— Імовірно, містере Торренсе, вам слід було зайнятися нею відпочатку.

— Я віддам його, клянуся, — сказав Джек. Тепер він наблизив обличчя до дверей. Його прошибив піт. — Вона не буде заперечувати. Клянуся, не буде. Вона не зможе.

— Боюся, вам доведеться вбити її, — холодно завважив Ґрейді.