— Я вчиню так, як слід. Тільки випустіть мене звідси.
— Ви даєте слово, сер? — наполягав Ґрейді.
— Слово, обіцянку, клятву, що завгодно, чорт забирай. Якщо ви...
Засув з тихим клацанням відсунувся. Двері здригнулися й відкрилися на чверть дюйма. У Джека перехопило дух, а слова завмерли на губах. На секунду йому здалося, що за дверима стоїть сама смерть. Він прошепотів:
— Спасибі, Ґрейді. Клянуся, ви не пошкодуєте. Клянуся. Відповіді не було. Він усвідомлював, що припинилися всі
звуки, тільки за стінами готелю свистить холодний вітер.
Він штовхнув двері, і вони відчинилися. Слабко скрипнули петлі.
Кухня була порожня. Ґрейді зник. У холодному білому сяйві ламп денного світла все було заціпенілим, непорушним. Погляд Джека впав на велику колоду для розрізання м’яса, за якою вони їли всією родиною.
Там стояли: келих з-під мартіні, п’ять пляшок джину й пластикове блюдце з оливками.
До блюдця притулили молоток для роке, який Джек бачив в сараї.
Він довго дивився на нього.
Потім звідкись — звідусіль — пролунав голос, значно більш глибокий і владний, ніж у Ґрейді... голос пролунав усередині Джека.
(тримайте ж своє слово, містере Торренсе)
— Дотримаю, — відповів він. І почув у своєму голосі лакейську догідливість, однак упоратися з нею не зумів. — Усе виконаю.
Він пройшов до колоди, узявся за рукоятку молотка.
І підняв його.
Змахнув.
Молоток із лютим свистом розсік повітря.
Джек Торренс запосміхався.