Коли він нарешті з’їхав з дороги, було вже чверть на другу пополудні й, якщо вірити заліпленим снігом покажчикам і лічильнику миль, до Естес-Парку залишалося майже три милі. Такого швидкого й нестямного снігу, як тут, на височині, Геллоран у житті не бачив (утім, можливо, таке порівняння мало про що промовляє — адже все життя Геллоран 18 “Сяйво" намагався бачити сніг якомога рідше), вітер же, що налітав примхливими поривами то із заходу, то з-за спини, з півдня, застеляв Дікові поле зору хмарами пухнастого снігу й раз за разом безпристрасно змушував усвідомлювати, що варто Діку проґавити поворот, і він запросто пірне вниз із дороги на кілька сотень футів. «Електра», крутячи колесами, полетить догори дриґом. Ситуацію погіршувало ще й те, що до зимових доріг Геллоран не звик. Його лякала похована під снігом жовта розділова смуга, лякали різкі, дужі пориви вітру, що вільно налітали через верхів’я пагорбів і буквально розвертали важенного «б’юїка». Лякало те, що майже всі дорожні знаки ховалися під снігом — хоч монетку кидай, щоб довідатися, праворуч чи ліворуч обірветься попереду ця дорога з білого екрана кінотеатру для автомобілістів, по якому, здавалося Геллорану, він їде. Він був наляканий, та ще й як. Відтоді як на захід від Боулдера й Лайонса Геллоран піднявся на пагорби, він вів машину весь у холодному поту, пораючись коло газу і гальма так, начебто це вази епохи Мінґ. Диск-жокей поміж рок-н-рольними мелодіями наполегливо радив водіям триматися подалі від головних магістралей і в жодному разі не їздити в гори, оскільки всі дороги небезпечні, а по багатьох неможливо проїхати. Передали відомості про дрібні дорожні події, повідомили про дві серйозні аварії: компанія лижників у мікроавтобусі «фолькс-ваґен» і родина, що пробиралася в Альбукерк через гори Саґре-Де-Крісто. В обох аваріях четверо загинули й п’ятеро травмовані. «Так що тримайтеся подалі від доріг і слухайте гарну музику», — бадьоро виснував диск-жокей і завів «Діти моря на сонці», через що Геллоран відчув себе ще нещаснішим. «Ми сміємося, ми радіємо, ми...» — радісно волав Террі Джекс, і Геллоран злобливо вимкнув приймач, знаючи, що за п’ять хвилин знову увімкне його. Начхати, що передають різну бридню — усе ж краще, ніж їхати крізь біле божевілля на самоті.

{ну ж бо, зізнайся! Он того чорного хлопця такий мандраж б’є... аж спина, так її перетак, згори донизу трясеться!)

Веселіше не стало. Якби не переконаність Діка, що хлопча в жахливій біді, він дав би задній хід, ще не доїжджаючи до Боулдера. Навіть зараз, десь у глибині, під черепом, тоненький голосок (Геллоран подумав, що це радше здоровий глузд, ніж боягузтво) повторював йому: пересиди ніч у мотелі в Естес-Парку і дочекайся хоча б, щоб снігоочисники розчистили центральну смугу. Голосок знову й знову нагадував, як трясло літак, коли той сідав у Степлтоні, як серце Геллорана провалилося в п’яти від відчуття, що вони ось-ось заорють носом у землю й замість воріт № 39, доріжка Б, опиняться біля воріт пекла. Але здоровий глузд не міг протистояти тому, що підганяло Діка. Йому треба було дістатися до хлопчика сьогодні. Сніжний буран — це особиста проблема. Доведеться з ним повоювати. Геллоран побоювався, що в іншому випадку муситиме уві сні.воювати з чимось гіршим.