Дік виліз із машини дуже обережно — і, обійшовши «б’юїка», зупинився біля заднього мосту.

Він стояв там, безпомічно розглядаючи колеса, і тут бадьорий голос позаду сказав:

— Привіт, друже. Ти, мать твою, здурів, без сумніву. Геллоран обернувся й побачив на дорозі за сорок ярдах від себе снігоочисник, ледь помітний за снігом, що несеться на вітрі, тільки на даху кабіни оберталися сині лампи і плив нагору темно-коричневий струмінь вихлопу. Просто за спиною Діка стояв водій у довгій дублянці, поверх якої був натягнутий непромокальний плащ. На голові водій мав шапочку механіка в тонку синьо-білу смужку, і Геллоран ніяк не міг узяти до тями, чому кусючий вітер не здуває її. (приклеїв, звісно приклеїв)

— Привіт, — сказав він. — Можете витягти мене назад на дорогу?

— Та напевно можу, — сказав водій снігоочисника. — Якого чорта ви робите на цій дорозі, містере? Непоганий спосіб відкинути копита.

— Невідкладна справа.

— Таких невідкладних справ не буває. — Водій говорив повільно й доброзичливо, як з розумово відсталим. — Якби ви лупнулися об стовпчик трохи дужче, ніхто б вас звідси не виволік до першого квітня. Нетутешній, чи як?

— Нетутешній. І якби моя справа не була такою терміновою, і духу мого б тут не було.

— Он як? — Водій перемінив позу, готовий спілкуватися далі, немов вони випадково зупинилися побалакати на задньому ґанку, а не стирчали в сніжному бурані, спілкуючись за допомогою крику, а машина Геллорана не балансувала на висоті трьохсот футів над верхівками дерев. — Куд: їдете? Естес?

— Ні, є тут одне місце, готель «Оверлук», — сказав Геллоран. — Трохи далі за Сайдвіндером...

Але водій сумовито затряс головою.

— Здається, я це місце чудово знаю, — сказав він. — Містере, до старого «Оверлука» ви в житті не доберетеся. Дороги між Естес-Парк і Сайдвіндером перетворилися на хрін-зна-що, хай їм грець. Як сніг не розгрібай, одразу навалює новий. Я тут кілька миль їхав через замети, то там посередині футів шість буде, щоб вони провалилися. А навіть коли ви й доберетеся до Сайдвіндера, то дорога звідти закрита аж до

Бакленда, а це вже у Юті. Ні-і. — Він похитав головою. — Не вийде, містере. Ні хріна у вас не вийде.

— Треба постаратися, — відповів Геллоран, докладаючи всіх зусиль, щоб говорити нормальним тоном. — Там одне хлопча...

— Хлопчак? Hi-і. «Оверлук» наприкінці вересня закривається. Чого його тримати відкритим, невигідно. Надто багато таких ось лайняних буранів.

— Він синок сторожа. Потрапив у біду.

— Звідки ви знаєте?

Терпіння Геллорана лопнуло.