Стрітер тривожно роззирнувся навкруги. Ба насправді. Він чув віддалені звуки машин, що їдуть по Вітчем-стрит, прямуючи в бік узвозу Апмайл, але в цьому кутку Деррі було абсолютно порожньо. «Звичайно, — подумав він, — після закінчення робочого дня рух тут завжди слабенький».

Але щоб взагалі ніякого? Щоб цілком відсутній? Такого можна було б очікувати опівночі, але ж не о сьомій тридцять вечора.

— Розкажіть мені, чому ви ненавидите вашого кращого друга, — заохотив його Лядвио.

Стрітер знову нагадав собі, що цей чоловік божевільний. Що він не викладе цьому Лядвио, все йому згодиться. Думка ця виявилася звільняючою.

— Том був гарнішим, ще коли ми були дітьми, а зараз він виглядає набагато гарнішим за мене. Він був успішним у трьох видах спорту, а я єдино в чому міг зрівнятися з ним бодай наполовину, так це хіба що в міні-гольфі.

— Мені здається, при цьому виді спорту не існує угрупувань чір-лідерок, — зауважив Лядвио.

Стрітер похмуро усміхнувся, дедалі розпаляючись думками.

— Том загалом кмітливий парубок, але навіть у старших класах він байдикував. І в коледжі демонстрував нульові амбіції. Але коли завалив усе, що можна було завалити, поставивши під ризик своє право грати в спортивних командах, от тоді він запанікував. І до кого ж він тоді звернувся?

— До вас! — вигукнув Лядвио. — До одвічного містера Відповідальність! Ви стали його репетитором, чи не так? Либонь, також написали за нього кілька робіт? Не забуваючи писати з помилками ті слова, у котрих, як звикли його викладачі, завжди робив помилки Том?

— Зізнаюся по всіх пунктах. Фактично, на останньому курсі, коли Том отримав Почесну відзнаку штату Мейн за досягнення в спорті, я був одночасно двома студентами: Дейвом Стрітером і Томом Ґудх’ю.

— Круто.

— А знаєте, що найкрутіше? Я тоді мав дівчину. Гарна була дівчина, її звали Норма Віттен. Темно-каштанове волосся, карі очі, ідеальна шкіра, красивий абрис обличчя...

— Цицьки такі, що аж не вмі...

— Так, авжеж, але ухилимося наразі від сексуально...

— Мовбито ви бодай колись від цього ухилялися...