— Отже, давайте підсумуємо, — Лядвио почав торкатися кінчиків своїх пальців, і зовсім вони були не довгими, а коротесенькими, м’ясистими й безневинними, як і загалом він сам. Том Ґудх’ю був вродливішим за вас навіть у дитинстві. Був обдарованим фізично і мав спортивні успіхи, про які вам залишалося лише мріяти. Дівчина, котра на задньому сидінні вашої машини тримала свої гладенькі білі стегна міцно стуленими, розсунула їх перед Томом. Він з нею одружився. Вони все ще кохають одне одного. З дітьми все гаразд, я гадаю?
— Здорові та гарні, — сказав, мов сплюнув, Стрітер. — Одна виходить заміж, другий у коледжі, третій закінчує школу. І
— Правильно. І понад те — це вишенька на шоколадному пломбірі — він багатий, а ви пробиваєтеся крізь життя з нікчемною зарплатнею тисяч шістдесят на рік чи близько того.
— Я отримав бонус за оформлення йому тієї позики, — про мурмотів Стрітер. — За те, що виявив
— А насправді ви тоді мріяли про підвищення.
— Звідки вам це відомо?
— Зараз я бізнесмен, проте свого часу теж був скромним службовцем на фіксованій зарплатні. Вигнали мене раніше, ніж я встиг звільнитися сам. Найкраще з усього, що зі мною траплялося. Я знаю, як воно буває. Щось іще? Не соромтесь, можете знімати весь тягар у себе з душі.
— Він п’є мікроброварну «Плямисту курочку»[204]! — закричав Стрітер. — Ніхто більше в Деррі не п’є цього претензійного лайна! Тільки він! Тільки Том Ґудх’ю, Сміттєвий Король!
— А спортивну машину він має? — Лядвио говорив спокійно, словами, немов шовком вистеленими.
— Ні. Якби мав, міг би принаймні жартувати з Дженет про автомобільну менопаузу[205]. Він їздить тим клятим «Рейндж Ровером»[206].
— Мені здається, мусить бути ще дещо, — сказав Лядвио. — Якщо я не помиляюся, ви можете й цей тягар також зняти собі з душі.
— У нього нема раку, — Стрітер промовив це майже пошепки. — Йому п’ятдесят один, як і мені, а він здоровий, як той... як якийсь, блядь...
— Ви також.