Стрітер усвідомив, що вп’явся собі нігтями в долоні. І замість того щоби розслабитись, він ввігнав їх ще глибше. Ввігнав так сильно, що аж відчув, як там почала виступати кров.

— Але ж цей курваль її в мене вкрав!

Ця думка гризла його впродовж усіх цих років, і так приємно було виплюнути її зараз уголос.

— Авжеж, авжеж, а ми ніколи не перестаємо бажати того, чого бажали, неважливо, на добре воно нам чи на зле. Гадаю, ви погодитеся зі мною, містере Стрітер?

Стрітер не відповів. Він важко дихав, немов щойно був зробив ривок на п’ятдесят ярдів або виборсався з вуличної бійки. Його лишень недавно бліді щоки напухли яскравими жорстокими плямами.

— Отже, це все? — спитав Лядвио лагідним тоном парафіяльного душпастира.

— Ні.

— Тоді викладайте. Вичавіть цей гнійник дочиста.

— Він мільйонер. Не мусив би ним стати, але став. Наприкінці вісімдесятих — невдовзі по тому, як та клята повінь мало не знищила все наше місто[202] — він заснував сміттєзвалище... от тільки назвав його «Сміттєзбиральна & Сміттєпереробна компанія Деррі». Ви ж розумієте, так звучить краще.

— Не так тхне.

— Він звернувся до мене по позику, і хоча всі в банку вважали його бізнес-план хистким, я його проштовхнув. Здогадайтеся, чому я дав йому хід, пане Лядвио?

— Звичайно! Бо він ваш друг!

— Спробуйте знову.

— Бо ви сподівалися, що він прогорить і збанкрутує.

— Правильно. Він вклав усі свої накопичення у чотири сміттєвози й заставив свій будинок, щоб купити шматок землі віддалік міста, біля межі з територією Ньюпорта. Під звалище. Знаєте, типу того, що їх гангстери в Нью-Джерсі утримують для відмивання грошей з наркотиків і шльондр, заодно використовуючи для поховання трупів. Я гадав, що це божевільна ідея, тож мені страх як не терпілося виписати йому позику. Він за це й зараз ще любить мене, мов брата. Ніколи не забуває розповідати різним людям, як я повстав проти банку, поставивши на кін власну роботу. «Дейв мене й тут витягнув, точно так, як був витягував колись, іще в школі», — каже він. Знаєте, як діти в місті тепер називають те звалище?

— Повідайте мені.

— Пік Еверпогань! Там величезна гора! Я не здивуюся, якщо вона радіоактивна! Вона вкрита дерниною, але навкруг неї по всьому периметру стирчать знаки «НЕ НАБЛИЖАТИСЬ», а під тим гарненьким зеленим моріжком, мабуть, вирує пацючий Мангеттен! І пацюки там, либонь, також радіоактивні!

Він замовк, зрозумівши, що виглядає не стурбованим, а смішним. Звісно, Лядвио божевільний, проте — оце так сюрприз! — Стрітер, виявляється, також божевільний! Принаймні, коли мова заходить про його старого друга. Плюс...