— Я кохав цю дівчину. І ви знаєте, що зробив Том?

— Звів вашу дівчину! — вигукнув Лядвио обурено.

— Правильно. Вони прийшли до мене вдвох, розумієте. Щиросердо зізналися у всьому.

— Шляхетно!

— Пояснили, що не спроможні були утриматися.

— Пояснили, що у них кохання. К-О-Х-А-Н-Н-Я.

— Так. Потяг природи. Що це сила, сильніша за них обох разом. І всяке таке.

— Дозвольте, я здогадаюся. Він її зачереватив.

— Дійсно, так і було.

Стрітер знову задивився собі на носки черевиків, згадавши одну з тих спідниць, що носила Норма ще чи на першому, чи то на другому курсі. Вона була саме настільки короткою, щоб на коротку мить принагідно зблиснути трусиками під нею. Це було майже тридцять років тому, але він і зараз іноді викликав у пам’яті той давній образ, коли кохався з Дженет. З Нормою він ніколи не кохався — ну, принаймні не по повній програмі, вона цього не дозволяла. Хоча виявилася достатньо гарячою, щоби скинути з себе трусики для Тома Ґудх’ю. «Либонь, перший же раз, як він її попросив».

— І він покинув її, підсадивши їй той пиріжок у пічурку?

— Ні, — зітхнув Стрітер. — Він з нею одружився.

— А потім з нею розлучився! А перед тим, мабуть, лупцював її ні за що.

— Ще гірше. Вони й зараз одружені. Троє дітей. Як не побачиш їх на прогулянці в Бессі-парку, вони все ще тримають одне одного за руки.

— Чи не найбільше це лайно з усіх історій, які мені довелося вислухати. Навряд чи щось могло б зробити цю ситуацію ще гіршою. Хіба що... — з-під своїх кущастих брів Лядвио кинув на Стрітера проникливий погляд, — ви людина, що опинилася вмерзлою в айсбергу подружнього життя без кохання.

— Зовсім ні, — здивований таким припущенням, заперечив Стрітер. — Я дуже кохаю мою Дженет, і вона мене кохас. Те, як вона підтримує мене від самого початку цих моїх проблем з раком, — це ж просто надзвичайно. Якщо у всесвіті взагалі існує така річ, як гармонія, тоді ми з Томом отримали саме правильних дружин. Абсолютно. Але...

— Але? — Лядвио дивився на нього з пожадливим захватом,