Упродовж вихідних дощило.

У неділю, 10 квітня, Марк Грозан вирушив до гір на сході. Основна мета — з’ясувати, що лежить за хребтом, який стіною оточує горбисту долину зі сходу та півдня. Хлопець не був упевнений, що дійде до вершини, а тому мав у запасі план Б: піднятися так високо, як тільки зможе, щоби скласти уявлення про прилеглу до дерев’яного будинку територію — подивитися, як далеко простягаються вкриті «бамбуковою травою» пагорби на півночі, чи є щось цікаве за чорними скелями та ділянкою сипучого піску на півдні й чи немає якої-небудь іншої землі на заході, далеко в морі.

Марк перебрався до світу за ліфтом о чверть по десятій, одразу після сніданку. Із собою прихопив півлітрову пляшку води та дідів морський бінокль. Хлопчак прикинув, що крайка хребта височить над рівнем моря не більше ніж на дев’ятсот, максимум, одна тисяча метрів. У принципі, він розумів, що відстані в горах оманливі, й припускав можливість помилки, та однаково — якщо тільки підступи до вершини не виявляться геть нездоланними — сподівався, що впорається за день і повернеться додому до темряви.

Стосовно висоти гірського пасма Марк загалом не помилився, недооцінив лише підйом.

До лісу біля підніжжя хлопець дістався без проблем. Спочатку його зустріли щільні, майже непрохідні кущі — де-не-де гілля сягало обличчя, — але, пролізши крізь них, Марк ступив на більш-менш рівну та позбавлену заростів ділянку. Далі вздовж схилу росли переважно сосни, їхні червонувато-бурі лускуваті стовбури підносилися на десятки метрів у висоту й розмірено гойдалися під вітром. Місцями траплялися нижчі модрини. Іти було легко, доки схил не почав ставати крутим. Невдовзі сухих голок і відмерлого гілля під ногами поменшало, натомість із-під землі то тут, то там проглядалася вкрита мохом гірська порода.

За півгодини після виходу з котеджу крутизна схилу сягнула 45°. Високих сосон, що кілька хвилин тому цілковито затуляли огляд, більше не було, ліс поступово вичахав, і згодом зникли навіть невисокі дерева та чагарі. Хлопцю все частіше доводилося допомагати собі руками, він уже радше повз, аніж ішов, і відчув утому. Щоби геть не знесиліти, хлопчак вирішив відпочивати що десять хвилин. Обирав найменш стрімку ділянку чи камінь, на який можна було присісти, не ризикуючи зісковзнути на кілька метрів униз, віддихувався, змочував губи водою та продовжував видиратися кряжем.

За чверть до дванадцятої Марк, зіпрівши, піднявся над лісом, що вкривав підніжжя хребта, і горбиста долина з дерев’яним будинком у південній частині постала перед ним як на долоні. Хлопчак зняв окуляри — скельця заважали під час користування біноклем, — акуратно сховав їх до кишені сорочки та приклав бінокля до очей.