Спершу подивився на північ. Із висоти було добре видно, як пагорби в міру віддалення від самотнього дуба й валунів ставали вищими, а улоговини між ними — більш глибокими та звивистими, і як зрештою гори цілковито заковтнули їх. Марк бачив срібну нитку струмка, з якого брав воду, й «бамбукові» нетрі, що починалися на правому березі. Хлопець здивувався, збагнувши, як далеко стеляться ті зарості. Вони суцільним килимом укривали смугу не менше як семисот метрів завширшки та щонайменше три-чотири кілометри завдовжки. Марк усе ще вірив, що крізь «бамбук» за потреби можна прорубатися, але більше не бачив у цьому сенсу. Здебільшого тому, що хребет, на який він видряпувався, поступово забирав на захід, і далеко на півночі стрімкі відроги немовби обрізали долину, різко завертаючи до води. Хлопчак підкрутив різкість і на крайці гряди розгледів скелястий мис, який вклинювався далеко в море. Що було за хребтом, він не знав: поки що перебував надто низько, щоб побачити.

Марк поволі повів біноклем справа наліво. Пройшовся пляжем, сягнув імли на горизонті, не виявив нічого схожого на землю та скерував об’єктиви бінокля на південь. На кілька секунд затримав погляд на будинкові, потім просунувся трохи далі. Серпоподібну бухту із сипучими пісками повністю затуляв пагорб, який починався за котеджем, — надто крутим був його західний схил, — зате хлопець упізнав чорні скелі, що відгороджували затоку з півдня. Далі на півдні паралельно до них витягнулися ще два кам’янисті безлісі відроги. Хлопчак перемістив об’єктиви східніше й натрапив на місце з’єднання всіх трьох відрогів. Три паралельні пасма нагадували трипалу ступню тиранозавра, чиї розчепірені пальці наполовину занурені в море.

Хлопець не став одягати окуляри, взяв бінокль під пахву — щоб не заважав підійматися — й подерся далі.

Зовсім незабаром крутизна схилу перевищила 50°. Марк більше не міг стояти, принаймні однією рукою не тримаючись за стіну. Втім, підгір’я не мало неприступного вигляду: схил укривало чимало тріщин і виступів, за які можна було чіплятися. Проблема полягала в тому, що між ними доводилося пересуватися зиґзаґами.

О пів на першу Марк дійшов до лінії, де щезала рослинність. Попереду здіймалася лише сіра потріскана стіна. До вершини, здавалося, було рукою подати, одначе хлопець розумів, що частина шляху попереду буде найважчою. Він повернувся спиною до стіни, підшукав опору для ніг і розпластався, віддихуючись.

Сонце било в очі. На такій висоті вітер ніщо не стримувало, і він боляче хльоскав по лиці. Попри те що стіна під Марковою спиною була теплою, вітер швидко висушував піт і охолоджував тіло. Хлопець, цього разу без бінокля, обвів поглядом долину. Гори на півночі все ще заступали горизонт, зате на півдні за «пальцями тиранозавра» Марк помітив сонячні зайчики, що витанцьовували на морській поверхні.