– Чудово, – промовила Кіт. – Вона знала Енні Чепмен?

Він виразно кивнув.

– Вони ж усі знають одна одну, хіба ні? Тобто, жінки, – сказав він так, наче стать була свого роду племінною ознакою, яка несла із собою вроджене знання про всіх побратимів. А тоді він уточнив: – Повії. Вони всі знають одна одну: якщо не б’ються за територію і за клієнтів, то пиячать десь разом. Якщо не сваряться через вкрадену кимось нижню спідницю, то попереджають одна одну про поганих хлопців, які не платять стільки, скільки обіцяють, або мордують дівчат, заміть того щоб просто робити своє.

– Вони була подругами? – спитала Кіт. – Тобто чи добре вони знали одна одну?

Він знизав плечима.

– Гадаю, достатньо добре, щоб напиватися разом у «Десяти дзвонах», – його очі спалахнули. – Гей, нащо ви про це питаєте? Ви знайшли покидька, що зарізав мою Поллі?

Вона похитала головою і бачила, як його інтерес згасає.

– Ні, містере Ніколз, на жаль, ні. Я лише намагаюся зрозуміти, чи був між Енні й Поллі зв’язок, який міг би навести мене на правильний слід.

– Нічим не можу допомогти, юначе. Шкода, але більше я нічого не знаю.

Він був настільки пригніченим, що їй захотілося потягнутись до нього й погладити по руці. Але вона знала, що цей жест буде неправильно сприйнятий і, чим би це не завершилося, для неї неодмінно вийде на гірше. Тож Кіт кивнула і встала, побажавши гарного вечора, стала пробиратися крізь забите, задимлене приміщення пабу. Нарешті вона опинилася на вечірній вулиці, радіючи, що товщина мундиру вберігає її від прийдешнього холоду.

Її кроки різко лунали над бруківкою. Повз неї з грюкотом проїжджали візки, поспішаючи до кращих місць. Скрізь загоралися вогні, жовті маячки, що тьмяно мигтіли в тумані вечірніх сутінків – звичайно ж, у провулках і дворах, між будинками електричного освітлення не передбачалося. Темрява теж потребувала собі місця. Вже відійшовши від дверей пабу і будучи на півдорозі до добре освітленої Коммершіал-стрит, вона почула звук розбитого скла і одразу ж хрускіт, наче хтось щось впустив на землю і наступив згори. Звук лунав з провулка.

– З тебе вийшов гарний хлопчик, – з непроглядної темряви пролунав голос, у якому чулося одразу два акценти, і, хоча він належав жінці, Кіт затремтіла. Вона насупилася і стала зосереджено вдивлятися в тінь, намагаючись розрізнити щось у темряві. – Та, закладаюся, тобі дечого бракує.

Останні слова були сказані зі сміхом, і повія, яку бачила Кіт, повертаючись з моргу, виступила з мороку.

«Ірландка, – подумала Кіт, – і валлійка».

М’яка суміш ритмічних наголошень, співучих інтонацій і гортанних звуків. Жінка підійшла ближче, і її рука, ковзнувши вздовж живота Кіт, на мить зімкнулася на згорнутих шкарпетках. Жінка відпустила її, залившись сміхом. Рух був настільки швидким, настільки несподіваним, що дівчина не встигла зреагувати, а лише стояла, перелякана, розтуливши рота. Жінка повернулася спиною, кинула погляд через плече і сказала: