– Сер, ви вірите в чаклунство?

– Я вірю, що це незаконно. Що сталося, Кіте? Якась циганка пропонує передвістити тобі майбутнє чи викликати дух мерця? – всміхнувся Мейкпіс.

– Ні, сер, просто… цікаво.

Знову повисла тиша, а тоді він спитав:

– Що не так з твоїм братом?

– Якби я знав, я б вилікував його, хоч би це мені коштувало річного заробітку, сер.

Кіт потерла підборіддя. Мейкпіс задумливо дивився на неї, і вона гадала, чи помітив він, як їй бракує волосся на обличчі. Байдуже – кілька молодих офіцерів мали таку ж проблему, адже їхні бакенбарди ніяк не поспішали виростати. – Він не ходить, сер. Відколи помер наш батько, він паралізований.

– Може, це все в його голові, ти так не вважаєш?

Кіт знизала плечима.

– Не знаю. Може й так, але, гадаю, Люціусу кортить піти знову. Доктор Ґалл особливо вивчав паралізованих.

– Ти показував йому свого брата?

Вона скоса зиркнула на свого боса.

– Доктор Ґалл покинув практику кілька років тому, сер, ще до того, як у нього стався перший інсульт. Здається, нещодавно він переніс ще один, – вона не стала згадувати, скільки листів написала знаменитому лікареві, благаючи приділити їй трішки свого часу. Всі вони лишилися без відповіді. – Чому ми їдемо розмовляти з ним про Дрюїтта, сер?

– Батько Дрюїтта був відомий хірург і особистий друг Ґалла, який також доводиться Дрюїтту хрещеним батьком. Щоб зводити кінці з кінцями, Дрюїтт викладає і був деякий час гувернером в онуків Ґалла. Я маю відомості, що вони – Ґалл-старший і Дрюїтт-молодший – розійшлися десь рік тому.

– І ви сподіваєтеся, що доктор Ґалл розмовлятиме з нами відвертіше, зважаючи на його теперішню ймовірну неприязнь до Дрюїтта?

– Дуже проникливо, Касвелле.

До кінця подорожі вони більше не поверталися до розмови. Рух кеба майже вколисав Кіт, тож вона здригнулася (трохи сильніше, ніж дозволяли правила хорошого тону), коли Мейкпіс буркнув:

– Приїхали.

У великому будинку були блискучі чорні двері зі ще більш блискучою дверною ручкою, показні колони, і, як і всі маєтки в цій місцевості, цей виходив на охайний приватний парк. Скло в білих віконних рамах сяяло на сонці, від чого узори на розкішних портьєрах всередині здавалися ще більш рясними.

На подив Кіт, двері відчинила не служниця, а високий худий чоловік із жовтуватою шкірою обличчя. Він не мав вбрання дворецького чи лакейської лівреї, але був зодягнений в охайний вугільно-чорний костюм з такого ж кольору жилеткою і сніжно-білою сорочкою. З нагрудної кишені звисав срібний ланцюжок, що свідчило про наявність у цієї особи кишенькового годинника. У нього було видовжене обличчя, сірі очі й насторожений погляд з нальотом пихи. Здавалось, він не мав жодного бажання впускати їх у дім, але блискуча усмішка Мейкпіса й похмура стриманість форми Кіт вирішили справу на їхню користь. І все одно, Кіт з важким серцем ступала вслід за інспектором, боячись, що двері можуть швидко захряснути просто в неї перед носом.