Мейкпіс, помітно притихлий, та не надто присоромлений, кивнув.

Сер Вільям тихо вів далі:

– Іноді він також підслуховує під дверима, як я мав нещастя переконатися. Отже, інспекторе, чим я можу вам допомогти?

– Ми не заберемо у вас багато часу, сер Вільям, але я справді повинен поставити вам кілька запитань стосовно вашого похресника, Монтеґю Дрюїтта.

Ще тієї миті, коли Мейкпіс промовляв слово «похресник», Кіт бачила, як вираз обличчя старого миттєво змінився від поблажливої терплячості до відрази, яку він знову ретельно приховав. Вона була вражена тим, наскільки чуткими були його лицеві м’язи, попри їхню гадану виснаженість. На мить їй здалося, що він відмовиться відповідати.

– Усе, що можу вам сказати: цей юнак не має моральних орієнтирів, – мовив лікар. Зусиллям волі він змушував себе говорити спокійно.

– А можна трохи детальніше?

Старий стиснув губи й відвернувся. Мейкпіс заговорив тихіше, цілком заспокійливим тоном:

– Доводжу до вашого відома, сер Вільям, що у Вайтчепелі сталося кілька вбивств, жорстоких і жахливих, і принаймні дві загиблі жінки стали жертвами того самого вбивці. Ім’я вашого похресника… фігурує в цій справі.

– Цілком безпідставно, інспекторе, Дрюїтт позбавлений інтересу до жінок. – Старий так міцно стиснув губи, що їх стало майже не видно.

– Розумію, – неквапно промовив Мейкпіс. – Він навчав вашого внука…

– Я більше не говоритиму про це, інспекторе! Досить уже й того, що, якої б я не був думки про вчинки Дрюїтта і його… особисті вподобання, я не можу із чистим сумлінням казати, нібито він здатен на злочини, у яких ви його підозрюєте. Він цілковито байдужий до жіночої статі, він не здатен їх навіть ненавидіти, інспекторе. Повірте мені, Дрюїтт – не той, хто вам потрібен.

Сера Вільяма так і розпирало від емоцій, і Кіт хвилювалася, що в нього може статися черговий інсульт. На краю величезного столу стояла карафка мадери з двома гравірованими келихами, і вона налила йому трішки.

– Дякую, юначе, – вимовив сер Вільям і відсьорбнув запропонованого напою. Покінчивши з ним, він зітхнув і повернув їй витончений келих з наймилішою посмішкою, яку вона коли-небудь бачила. – Гаразд, інспекторе, я можу вам іще чимось допомогти?

Мейкпіс похитав головою і простягнув старому руку на прощання. Після недовгого вагання сер Вільям відповів на його жест, дещо неохоче, але Кіт все одно відчувала до нього повагу. Він міг бути ослабленим, але він не зламався і нікому не дозволить себе залякати. Байдуже, хай як сильно він любив свого похресника, він не брехатиме про нього заради дріб’язкової помсти.