Кіт не стала ставити запитань, лише припустила поряд з ним, намагаючись не відставати від його розмашистих кроків, – крізь подвійні двері на вулицю, залиту нетипово яскравим вересневим сонцем. Високий чоловік окликом зупинив двоколку, гукнув кучерові адресу і застрибнув усередину, нетерплячим жестом наказавши Кіт поквапитися. Перш ніж вона встигла сісти, кеб різко рвонув з місця, і вона, не втримавши рівноваги, опинилася на колінах у боса. Почалося несамовите вовтузіння, в ході якого вона, відштовхнувши дбайливі руки, зуміла-таки пересісти на свій край лавки. Її обличчя мимоволі залив рум’янець, а в горлі пересохло від думки, чи не здалося інспектору, що в неї надто м’які сідниці, надто округлі й пухкі, як для кістлявого хлоп’ячого заду.

Але Мейкпіс лише кинув:

– Зручно?

Кіт кивнула, потім похитала головою, потім знов кивнула, а тоді нарешті, заспокоївшись, стала дивитись у вікно, споглядаючи пішоходів, візки, будинки. Вона не озиралася всередину кеба, доки не відчула, що пекучий рум’янець зійшов зі щік. Тоді кашлянула.

– Куди ми їдемо, сер? Якщо я можу спитати?

– Ми їдемо, юний Касвелле, до Мейфейра.

– Надто шикарний район, сер, – промовила вона, не встигнувши подумати, що, мабуть, для Мейкпіса він не був аж таким шикарним. – Хіба він не мав багатенької дружини? Хіба не ходило чуток, що він стрімко дереться вгору по соціальних сходинках? Принаймні для мене, – незграбно додала вона.

– В нашому розслідуванні спливло одне ім’я: молодий адвокат Монтеґю Джон Дрюїтт. Почувши це, доктор Баґстер Філліпс порадив спочатку поговорити з тим, хто досить добре його знає, перш ніж намагатись тягти члена адвокатської колегії до нашої чарівної контори.

– І хто це буде, сер? – вона уявляла, що йдеться про батьків Дрюїтта або іншого члена родини, дружину чи коханку.

– Сер Вільям Ґалл.

– Колишній лікар самої королеви?

Від подиву брова Мейкпіса злетіла під самий капелюх, мало не до лінії росту волосся.

– Ви достобіса обізнані, юначе.

– Мій брат хворий, сер, – чесно відповіла вона, давно втямивши, що найкращий спосіб брехати – триматися якнайближче до правди. – Я потратив трохи часу, збираючи відомості про лікарів-практиків. Шукав кого-небудь, хто міг би з’ясувати, що з ним не так.

Повисла напружена тиша, і нарешті інспектор видихнув:

– А!

Кіт знову визирнула у вікно й усвідомила, що вони давно залишили Вайтчепел позаду: чоловіки на тротуарах були вдягнені краще й тримали в руках переважно тростини, а не мішки, жінки носили сукні, які коштували більше, ніж вона заробляла за півроку, і не мали турбуватись, що хтось нападе на них на вулиці. Вона згадала слова Мері Келлі й спитала себе, як багато із цих жінок належать до типу, що шукає вбивця, – і яких він ніколи не торкнеться, щоб не привернути до себе зайвої уваги, більшої уваги, ніж міг собі дозволити. Не подумавши, вона спитала: