– Ми покидаємо ваш дім, сер Вільям. Дякую, що приділили нам час.
Вони залишили кабінет і вийшли через парадні двері, перш ніж хтось зі слуг трапився їм на шляху. На верхній сходинці Мейкпіс зупинився і зробив глибокий вдих, заклавши великі пальці за підтяжки і озираючи безлюдний парк, що лежав перед ними.
– Що ж, Кіте, не знаю, як ти, але я не здатен добре міркувати на порожній шлунок. Упевнений, ми знайдемо поблизу гідне місце, де можна підкріпитися.
Він рушив геть, і Кіт подалася за ним, туди, де площа перетікала у вулицю зі жвавим рухом. Вона відчула, як волосся на потилиці стає дибки, і озирнулася через плече на гарний будинок, який вони щойно покинули. Їй здалося, що на одному з горішніх поверхів хитнулася фіранка, але більше нічого не сталося, і Кіт кинулася наздоганяти інспектора.
VI
VI
– Як довго вже це триває, Кіт? – спитав Люціус, хоча й знав не гірше за неї.
– Двадцять два дні, плюс-мінус кілька годин, – відповіла вона, поправляючи капор на голові, а тоді зав’язуючи під підборіддям його червоні стрічки. Вона привласнила кілька старих маминих речей, знайдених у комоді Луїзи на самому дні, які роками не бачили світла. Старий жакет глибокого аметистового кольору з перламутровими ґудзиками, оздоблений червоним мереживом; того ж відтінку фіолетового спідниця з вигадливими воланами по краю і малиновими шовковими розетками. Рукави жакета мали довжину три чверті й закінчувалися пишними оборками в кілька рядів. Доведеться підбити його там, де груди – мамині принади були більші за її власні. У ногах ліжка Люціуса висіла сливово-синя вечірня оксамитова накидка із чорним бісерним візерунком, що нагадував павичеве пір’я.
– Може, він зник? Заспокоївся? – з надією припустив хлопець, але Кіт похитала головою.
– Ні. Мері Джейн каже, що ні. Він лише чекає, доки все навколо вгамується, доки ми послабимо пильність. – Вона встала, розгладжуючи на собі тканину. Слідом за Енні Чепмен вона начепила на себе кілька нижніх спідниць від холоду, і це було не дуже зручно. – Який я маю вигляд?
Люціус знизав плечима. Те, як він боявся образити її почуття, свідчило, що вона досягла своєї мети. Вона знайшла мамин грим, коли цупила з комода одяг, і тепер її щоки були густо нарум’янені, губи нафарбовані яскраво-червоною помадою, а очі підведені сурмою. Особисто вона вважала, що дівчина, яка дивиться на неї з дзеркала для гоління на братовому комоді, більш схожа на клоуна. Та все ж їй вдалося відтворити зовнішність типової повії на зразок тих, кого вона бачила у Вайтчепелі. Макіяж і не мав бути легким. Він, мов червоний ліхтар, мав привертати увагу, закликаючи: «