Вони опинилися в розкішному вестибюлі із чотирма дверима (троє зачинені, одні навстіж) і довгим коридором, що вів до вишуканих різьблених сходів у задній частині будинку. Стіни були обклеєні медово-золотавим шовковистим папером, а кожна дерев’яна деталь у будинку була темна й відполірована до блиску.

– Чим можу вам допомогти?…

– Інспектор Мейкпіс. А ви? – Мейкпіс тицьнув йому руку, і той не мав вибору, окрім як потиснути її – інакше, здавалося, пальці інспектора прошиють його наскрізь, мов лезо.

– Ендрю Дуґлас, особистий секретар сера Вільяма, – відповів той, і його голос затремтів від сили рукостискання поліціянта. Коли нарешті інспектор відпустив його руку, Кіт бачила, як той розминає пальці, ніби долаючи неприємні відчуття після такої хватки. Вона запам’ятала цей прийом на майбутнє, та не була впевнена, що в неї вистачить сил застосувати його так само ефективно, як і її бос. – Чим можу допомогти вам, інспекторе?

– Ми двоє – я і юний Касвелл – прийшли відвідати сера Вільяма. Це питання великої ваги. – Мейкпіс міряв кроками елегантне фойє, вигинаючи шию, щоб глянути в коридор, угору по східцях, у відчинені двері, навіть не намагаючись приховати те, що робить. Кіт стежила за тим, як Дуґлас намагається встигнути за довгоногим інспектором, та при цьому лише нагадує напрочуд незграбного партнера в танцях.

– Боюся, що цього ранку сер Вільям не приймає відвідувачів, як і в будь-який інший час. Останніми днями він хворіє – можливо, ви цього не знали, – промовив Дуґлас і, нарешті збагнувши, що не виграє цього змагання з вальса, зупинився на місці і лише стежив за Мейкпісом чемно-ворожими очима. Інспектор припинив розгулювати залом (на думку Кіт, він не почувався спантеличеним, – просто побачив усе, що міг і що було треба) і з невинним подивом впився очима в чоловіка, а тоді розплився у щирій дружній усмішці.

– Я й гадки не мав… Пробачте мені, Дуґласе, я не стежу за плітками. Даю вам слово, ми з юним Кітом ні в чому не станемо звинувачувати сера Вільяма, але мені конче необхідно поговорити з ним…

– А я кажу, він зараз абсолютно не схильний до бесіди, – перебив Дуґлас, і його шия під комірцем почала багровіти.

– …а я вам ще раз кажу, що не піду, доки не побачу шановного пана лікаря, – випалив Мейкпіс майже без затримки, підвищивши голос хоча й не до крику, але настільки, що ігнорувати його було неможливо. Відлуння останніх слів згасло, і настала різка тиша, у якій з єдиних розчинених дверей почувся шепіт. Тремтливий, до болю слабкий, однак цілком розбірливий шепіт.

– Впусти їх, Дуґласе, заради бога. Це поліційне розслідування, та я впевнений, що вони не запроторять мене за ґрати.