Вона не думала, що хлопець відповість, але була сповнена рішучості не відпускати його. Він пручався, але від неї було не вирватись. Нарешті він обм’як і промовив:

– Я бачив її. Бачив її тіло.

Вона відпустила його, знаючи, що більше нічого не доб’ється. Хлопець розчинився в тумані.

Всередині сараю було холодно, в атмосфері відчувалася ворожість – наче це місце відтепер вважало її чужинкою. Чи, мабуть, подумала Кіт, це була лише її уява. Це намір її перебування тут змінився, а не саме місце, яке місяцями було найближчим повіреним усіх її таємниць, місце, що допомогло їй змінити життя і змінитися самій. Чотири стіни, що зберігали її секрети надійно й міцно.

Присівши на свій куфр, вона розсіяно дивилася на пакунок у себе на колінах. На тріщини в стінах, на сліди брудних чобіт на підлозі – з помітною дірою в місці відірваного від підошви шматка, на гостроверхий дах із занадто тонкими бантинами. Вона торкнулась пальцем краю ситцю, який обгортав пакунок, і її руки затремтіли – вона глибоко вдихнула і відгорнула тканину. Револьвер виявився марки «Британський бульдог» – модель, з якою вона тренувалася, але яку ще жодного разу не використовувала – з барабаном на шість патронів і дерев’яною рукояткою. Його відблиск здався їй моторошним.

Кіт клацнула барабаном, і перед її очима постали кулі, що мирно чекали всередині. Вона провела пальцями вздовж гравіювання «Філіп Веблі й син, Бірмінгем», яке сповіщало, хто виготовив зброю і де, торкнулася курка. Модель була стара, але Кіт не дбала про її вік – аби лиш діяла як треба.

Вона й досі не могла до кінця повірити, що збирається навести його на іншу людину – хай навіть винну в усіх тих злодіяннях – і вистрілить з метою забрати життя.

Кіт заплющила очі й відкинулася до стіни. У розділі «Знайомства» з’явилось оголошення із зазначенням часу й місця – витримане в тоні, що натякав на романтичні стосунки. Вона спитала себе, чи вже занадто пізно – чи не набридло йому чекати, чи не покинув він продивлятись газети в пошуках знака від неї, знака її згоди, і чи не намарно це все.

Вона щовечора не втрачала пильності, відколи вперше прочитала листа. Навіть удень лишалася підозріливою, постійно озираючись через плече, намагаючись упевнитись, що знає кількість і розташування виходів, куди б не йшла, пересвідчуючись, що може легко й швидко вихопити кийок. А ще вона розвинула в себе звичку надягати кастет, щойно відійде на кілька кроків від Леман-стрит.

Кіт настільки зосередилася на можливій загрозі, що вже не чула Ейрдейла, коли той глузував з неї, взагалі не зважала на нього. Не помітила навіть, як він притих за останні кілька тижнів, наче збагнув, що немає жодної розваги знущатися з того, хто не звертає ніякої уваги. Райт жартома питав, до яких чарів вона вдалася.