Місіс К. похитала головою і простягнула Кіт Біблію.

Почувши голоси, що лунали з кухні, дівчина сіла поряд з ліжком і поклала руку на чоло Люціуса. Він досі мав легку лихоманку, але все було не настільки серйозно, як вона очікувала.

– Як почуваєшся?

– Добре, – мляво промовив він, не дивлячись на неї. – Ти знайшла її?

Кіт припинила ділитися своїми пригодами з Люціусом – чи, радше, почала багато що випускати під час розповідей, і він це знав. Він дуже непокоївся перед ніччю подвійного вбивства і після того, як Кіт повернулася додому із саднами на обличчі та ушкодженим плечем. Відтоді він постійно нездужав. Коли він питав її про новини, у його голосі лунали тривожні нотки, яких Кіт ніколи раніше не чула, і це додавало їй почуття провини. Вона не стала розповідати йому про Воткінза і обмежилась мінімальними відомостями про пошуки Мері Келлі.

– Я знайшла її, кілька днів тому. Вона жива й здорова, Люціусе, не бійся. Їй ніщо не загрожує, і, гадаю, він зник, – легко збрехала вона.

– Ти казала інакше. Казала, що він не піде. Що він не збирається зупинятися, доки не отримає все, що хоче.

Вона проклинала себе за те, що вже стільки йому розповіла. І кляла його, бо тицьнув її обличчям в її страхи – і її знання, – що вбивця лише чекає, доки Мері Джейн вийде зі свого сховку, що її план надто ризикований, погано продуманий і відчайдушний. Вона нахилилася вперед, взяла його за руку і тихо заговорила. З кухні лунали звуки: жінки готували чай, мати передивлялася принесені продукти.

– Люціусе, обіцяю тобі: скоро все закінчиться. І обіцяю: я буду обережною.

– Минулого разу ти теж це казала, – зауважив він, нарешті зустрічаючись із нею поглядом.

– Так, казала. І я недооцінила його. Але цього разу такого вже не буде. Я лише хочу, аби ти мені вірив. Віриш мені?

Перш ніж він устиг дати ту чи іншу відповідь, у дверях знову з’явилася Луїза. Вона тримала ніжну порцелянову чашку, від якої йшов запах, що нагадував камфору з відтінком плісняви. Люціус наморщив носа і скривив невдоволене обличчя.

– Оце вже ні, юначе, – сказала Кіт. – Це для твоєї ж користі. Ліки й не мають смакувати, як цукерки. Часом усі ми маємо робити те, що не хочеться.

Він зміряв її поглядом і відповів:

– Знаю.

ХІ

ХІ

У здичавілому саду біля схованки на неї чекав той самий хлопець, що приходив попередити про раптову загибель Ліз Страйд. Відтоді вона його більше не бачила, хоча й шукала. Без жодних слів він простягнув їй обгорнутий ситцем пакунок. І вже збирався тікати, коли вона схопила його за руку.

– Звідки ти знав? Про жінку в Даффілдз-Ярд?