Їй подобався запах, насичена, дурманна суміш усіх сухих інгредієнтів. Тоді, розповідаючи про свій обов’язок перед її родиною, він здався їй неймовірно старим, а під час другого візиту – навіть старішим. У цей другий візит Кіт висловила прохання, у результаті якого тепер мала власне місце у схованці. Тепер же, готуючись прийти сюди втретє, вона особливу увагу приділила зовнішньому вигляду, подбавши про те, щоб її сукня, капор, пелерина й сумочка були скрізь чорні, як нагадування про жалобу – період якої, щоправда, давно сплив – і про борг, який залишився.

Нічого не змінилося, хіба що запах набув нудотно-солодкавого присмаку – вона гадала, чи бува підземне приміщення не використовується як курильня опіуму, а тоді покачала головою. Вона не хотіла цього знати і була зараз не в тій ситуації, щоб когось судити. Світло ледь пробивалося крізь запацьоране лондонським брудом скло, у магазині зовсім не було відвідувачів, і здавалося, ніби жоден предмет не полишав своєї полиці з минулого разу. Але вона знала, що торгівля в китайського аптекаря йде жваво, а репутація в містера Віна була така, що навіть спеціалісти з Гарлі-стрит відправляли своїх пацієнтів сюди по деякі ліки. Якось вона спробувала лікувати Люціуса однією настоянкою старого джентльмена, але запах і смак викликали в нього таку відразу, що брат відмовився ковтати його більше одного разу, і врешті-решт мікстуру довелося вилити.

За прилавком був той, кого вона шукала. Умостившись на високій табуретці, він нагадував манекен або ж ляльку, залишену для охорони. Його кругле обличчя не виявило жодного подиву при її появі, хіба що рот під білими вусами вигнувся в усмішці привітання. Його довгий халат мав цікавий сіро-зелений колір, і вона подумала, як зручно в цьому одязі зливатися з тінями всередині будинку.

– Міс Кетрін, – промовив він. Його голос був текучий, наче олія. Голос молодого чоловіка. – Ще один світський візит, так скоро – мені варто хвилюватися?

Кіт усміхнулася.

– Вітаю, містере Він, – вона не була навіть упевнена, що це його справжнє ім’я, але саме воно прикрашало фасад його крамниці, саме так зверталися до нього жителі Заходу, що відвідували його заклад, і навіть його співгромадяни – принаймні в присутності інших. – Сподіваюся, у вас усе гаразд.

Він кивнув, але нічого не відповів, лише чекав, доки вона озвучить мету свого візиту.

Вона вагалася, але потім заговорила.

– Містере Він, я маю до вас особливе прохання. Мені нелегко про це казати, але я прийшла до вас через те, що нас пов’язує.

Китаєць розсміявся.

– Ви маєте на увазі мій борг, міс Кетрін.