– Чому б тобі не лягти на ґанку, люба? – спитала місіс Лаурі, коли вони підіймалися сходами. – Шезлонг нічим не гірший за ліжко, і, я впевнена, тобі буде легше, якщо віятиме хоч який вітерець. Не уявляю, як ти там витримуєш, у своїх чотирьох стінах.

– Будь ласка, не турбуйтеся за мене.

І справді, в її кімнаті була така задуха, що того дня Мінні почувалася в ній, наче замкнена в духовці. Та хоча спати там зараз було вкрай незручно, проте її дух чувся там вільно, і не треба було, як на ґанку, постійно остерігатися чужих допитливих очей.

Годиною пізніше крізь дрімотне оціпеніння Мінні почула тихі кроки мачухи внизу на сходах. Хтось постукав, двері внизу відчинилися, почувся шепіт приглушених голосів. Потім – якийсь відразливий звук, хрускіт, придушений скрик, глухий удар…

Раптом вона підскочила, наче стягнута з ліжка, і встала, розгублено кліпаючи очима і дослухаючись до ударів серця. Що це було?

Вона затамувала подих і напружила слух, але марно – тиша, важка, мов спека, огорнула дім після короткого незрозумілого заворушення.

Нічого. Ані дратівного скрипучого базікання мачухи, ані нижчих, завжди зважених інтонацій батька.

А тоді двері зачинилися, повільно й акуратно, – так тихо, що вона майже нічого не почула, лише відчула, як все навколо заспокоїлося.

Мінні потерла обличчя, липке від поту, і підійшла до раковини з глеком у кутку. Вмивши обличчя і руки, причесавши волосся і побризкавшись одеколоном, вона взула туфлі й відімкнула двері.

Це були двері до батьківської спальні, і на мить вона здивувалася, запитуючи себе, чому обрала саме цей вихід. А тоді ступила на крок уперед. Ліжко було не розстелене, але покривало з боку мачухи зім’ялося. Дівчина підійшла до туалетного столика й відчинила китайську лаковану шкатулку, у якій мачуха зберігала свої прикраси. Дістала звідти пару опалових сережок і піднесла до вікна, милуючись тим, як грає світло, відбиваючись у камінцях. Вже не вперше вона відчувала спокусу взяти їх собі. Мачуха ніколи їх не носила. «Опал – нещасливий камінь», – казала вона, що слугувало також відмовкою, аби не віддавати їх пасербиці. Якщо вона побачить їх на Мінні, буде неприємність, а брати їх, щоб ніколи не наважитись надіти, не мало жодного сенсу – тоді вона буде не краща за мачуху, жалюгідну, як собака на сіні. Тож дівчина закрила шкатулку і покинула кімнату крізь інші двері.

Унизу, звернувши у коридор, що вів до батьківського кабінету, Мінні побачила свою мачуху, що лежала на підлозі. Обличчя жінки перетворилося на невпізнавану маску з крові й кісток, голова була розколота навпіл. Вона була мертва.