– Все гаразд, мем? – зі стурбованим виглядом спитав Ральф. Він відчинив задні дверцята й посадив мене в машину. Тоні простягнув мені пляшку води, наполігши, щоб я випила – вода виявилася теплішою, ніж я сама, але я цього майже не помітила. Те, що Ральф назвав мене «мем», стривожило значно більше.

– З нею все гаразд, це лише шок від суми. – Міллі-Лу забрала в мене квитанцію і сховала у свою сумочку. – У цьому місті хабарництво завжди було джерелом скандалу. Не хвилюйся, Люсі, це за рахунок «Джонс». Ти поки що віддихайся, доки я побалакаю із цими двома чарівними стражами громадського порядку.

Я відчула таке полегшення, що мені стало млосно. Втім, я і так вже танула від спеки. Всередині поліційної машини було не прохолодніше, ніж зовні, та принаймні тепер я була не на сонці. Я відкинулася на сидінні, налила трохи води на долоню і плеснула собі на обличчя, не зважаючи, скільки крапель пролилося на сорочку. Я з радістю вилила би всю пляшку собі на голову, хіба що копи навряд чи схвалять, якщо я заллю їм заднє сидіння. Щоправда, будь-яка рідина миттєво перетвориться на пару.

За мить я озирнулася. Усі троє стояли перед машиною, заглиблені в розмову. От тільки говорили здебільшого копи, а Міллі-Лу уважно кивала і робила записи. Я бачила, що вони не сварять її, та, може, сусіди цього не бачили. Нарешті вона згорнула блокнот, цьомкнула кожного в щоку і поманила мене за собою.

Ми повернулися в центр. На той час я вже настільки спеклася, що була трохи розчарована, коли нарешті ми опинилися в бібліотеці замість моргу.

– Я точно не можу вам допомогти? – спитала я, коли Міллі-Лу проглядала одну бобіну мікрофільму за одною.

– Ні, просто і далі складай мені компанію, – бадьоро відповіла моя керівниця. Вона знала, що моя пропозиція допомогти була лише даниною ввічливості. Я ненавиділа мікрофільм, тому що він завжди в негативі, чорно-білий. Мені завжди було важко щось розгледіти на такого роду носіях – навіть у найкращому разі я витрачала години лише на пошук знімка для першої шпальти.

Міллі-Лу не мала такої проблеми – гадаю, її очі легше звикали до таких речей. Але ми вже були тут принаймні годину, доки вона прокручувала одну бобіну за одною, звіряючись із записами в блокноті (стенографічними, тому незрозумілими для мене), перш ніж нарешті щось знайшла.

– Ага! Ось воно. Нагадай мені, щоб я надіслала Тоні з родиною шикарний кошик на День подяки! – Вона доповнила закарлюки у своєму блокноті коментарями у вигляді нових закарлюк і відкинулася в кріслі, щоб я побачила сторінку, виведену на екран. – Праворуч унизу. З іншого боку, – автоматично додала вона.