– Як захочете, – відповіла я.

– Авжеж, чорт забирай. – Вона підвелася, розклала сторінки на столі і почала обводити окремі слова, іноді додаючи стрілочки. Я мовчки чекала. Переривати Міллі-Лу під час того, як вона малює кола і стрілочки у своїх нотатках загрожувало звільненням з роботи. Якщо вірити її словам, саме така доля спіткала мою попередницю.

Я думала, що вона жартує, та, спостерігаючи за нею зараз, замислилася. «К.-С. Джонс» була безкоштовною рекламною газетою, що дозволяло їй тримати руку на пульсі міста через ділові стосунки з усім місцевим бізнесом. Нетипово для того, щоб гратися в журналістське розслідування… чи не так?

Я мала з неспокійним серцем зізнатися собі, що й справді цього не знаю. Я була з нею тільки з кінця березня. З усього, що я нині дізналася, випливало, що Міллі-Лу лише чекала, спостерігаючи, як я проявлю себе в роботі, перш ніж розкрити мені, що «Джонс» насправді лише прикриття для таємної приватної детективної агенції.

О, так. Рудоволоса жінка середнього віку, метр вісімдесят на зріст, з густим оперним контральто, особливо виразним, коли вона сміялася. Жінка, що, мабуть, надівала прикраси, коли виносила сміття, – так, ідеальна кандидатура для цілком таємної роботи під прикриттям.

Утім, після деяких роздумів це вже здавалося не таким абсурдним. Міллі-Лу справді була ідеальною кандидатурою. Місцевий колоритний персонаж, донька колишнього політичного функціонера, зі зв’язками. Вона була своєю скрізь.

Щоразу, як «Стар» публікувала статтю на тему історії міста, Міллі-Лу завжди була першою в списку тих, у кого брали інтерв’ю. Кілька разів на рік міська бібліотека та історична спілка запрошували її читати лекції. Побутувала легенда, що з усіх повідомлень про народження маляти за всю історію поліграфічної компанії «Голлмарк» найкраще продавалася листівка із зображенням крихітної Міллі-Лу, яка широко всміхалась на пухнастому рушнику – як мати народила. Ширилися чутки, що одна голлівудська кіностудія планувала знімати фільм, присвячений кінцю епохи Пендерґаста, і зверталася до неї за порадами.

– Я не знайшла нічого, що траплялося б кожного року, – сказала вона, згрібаючи папери докупи і знов сідаючи на край мого столу. – Хай там як, журналісту важливо пам’ятати: відсутність доказу – це ще не доказ відсутності.

Соромно казати, але мені знадобилася секунда, щоб збагнути суть цих слів. Аж надто простим це здавалося, щоби бути правдою. Потім до мене дійшла решта сказаного.

– Відколи це я журналістка?

– Я найняла тебе писати для «Джонс». «Джонс» – газета. Quod erat demonstrandum.[195] Усе гаразд, ми не «Стар» і не «Таймз» Канзас-Сіті чи Нью-Йорка. Ми навіть не «Нейшенел енквайрер»…