Пізніше головною темою статей став невдовзі очікуваний національний з’їзд Республіканської партії в Детройті та як Рональд Рейґан балотуватиметься в президенти проти Джиммі Картера.

Джеррі і Айрін згадували адміністрацію Картера не інакше як «недоумків з Беверлі-Гіллз, що окопалися в Білому домі». Обоє вони трималися правоцентристських поглядів, чого в пост-вотерґейтську добу я ніяк не могла зрозуміти. Але тодішній, попередній національний з’їзд Республіканської партії відбувся безпосередньо в Канзас-Сіті, і учасників з’їзду вітали, наче героїв (особливо, як зізналася Міллі-Лу, раділи торговці порнографічною літературою і секс-працівниці із центру міста).

Відтоді чотири роки поспіль я була впевнена, що кадри непристойного танцю Тоні Орландо з Бетті Форд[187] переслідуватимуть мене до кінця життя.

Більшість новин неполітичного характеру стосувалися погоди. Увесь регіон Великих рівнин між Скелястими горами і Аппалачами був підсмажений на смерть.

Деякі історії здавалися більш науковими й технічними, ніж зазвичай – навіть при тому, що, як і більшість статей «Асошіейтед прес», вони були написані у стилі, який Міллі-Лу називала «зворотною пірамідою»: уся найважча інформація містилася на самому початку, тож можна було скоротити читання, не упустивши нічого суттєвого (працювати на Міллі-Лу було наче відвідувати школу журналістики, де все навчання побудовано навколо цього принципу).

Перечитавши кілька таких статей, я відклала їх і заходилася далі проглядати роздруківки в пошуках іншого матеріалу на кшталт гороскопів і зіркових пліток. Не тому, що я не могла зрозуміти їх, а тому, що розуміла занадто добре. У Канзаському університеті я слухала курс геології, який читав нам досить харизматичний професор Ед Зеллер. Його лекції містили безліч матеріалу про зміни в атмосфері й про те, як вони можуть спровокувати суттєві кліматичні зміни.

Він усіх нас лякав до безпам’ятства, що є добрим способом змусити студентів надовго запам’ятати сказане – на курсі з п’ятиста осіб найнижчий бал становив 2,9. Я й досі пам’ятаю більшість із того, що він нам казав, але навіть якби не пам’ятала, погодні звіти допомогли б освіжити мою пам’ять.

Мій погляд упав на термостат за дверима кабінету Міллі-Лу. Я почувалася комфортно – не холодно і навіть не прохолодно, саме враз. Я підійшла до нього, щоби перевірити температуру. Крихітна шкала показувала 68 градусів за Фаренгейтом,[188] та я не була впевнена в його надійності – якби в кімнаті дійсно було б настільки прохолодно, мої зуби вже б цокотіли. Контроль був встановлений на максимальне охолодження, і кондиціонер справді працював. Міллі-Лу залишила його ввімкненим, доки ми виходили, і це гудіння було, мабуть, схоже на звуки розпаду озонового шару. Почуваючись трохи винною, я смикнула важіль мізинцем. Потім ще раз.