– Що ти робиш? – спитала Міллі-Лі солодкавим тоном, яким зазвичай кажуть: «Впіймалася!» Я підстрибнула на місці. – Кумедно, не схоже, щоб ти посиніла від холоду. Фактично… – Вона насупилась і підійшла до мене. – Ти маєш такий вигляд, ніби нарешті адаптувалася до місцевого клімату. І дуже вчасно. – Вона знов переставила важіль на максимум. – Щось мені підказує, що цього року термін «спекотна погода» набуде нового значення.

– Хочете, я відредагую ваші нотатки? – спитала я, проводжаючи її очима до кабінету.

– Ні, це не стаття. Поки що. – Вона зашторила двоє великих вікон, але післяобіднє сонце наче намагалося пропалити їх наскрізь. Міллі-Лу підвела мене до мого столу. – Зараз це лише купка фактів, витягнутих зі стосу старих газет, – сказала вона, сідаючи на край столу. – Неможливо знати, наскільки точними вони є.

– «Стар» і «Таймз» начебто цілком надійні джерела, хіба ні? – спитала я.

– Я зазирала не лише до них. «Таймз» і «Стар» завжди були мало не монополістами в Канзас-Сіті, але в передмістях і заміських населених пунктах вони все ж мали певну конкуренцію. Більшість із тих конкурентних видань уже зникли, кілька протрималися на ринку лише рік, перш ніж піти на дно. Деяки вочевидь слугували рупором тих навіжених, що навіть Баррі Ґольдвотера[189] вважають «лівацько-комуняцьким посіпакою».

Почувши це, я розсміялася, але одразу ж стихла.

– Я вже хотіла сказати, що це смішно, але якщо трохи подумати, зовсім ні.

Міллі-Лу схвально всміхнулася до мене.

– А ти швидко навчаєшся. Я не знала, наскільки можна покладатися на ці інші газети. Я шукала історії на підтвердження моєї версії в «Таймз» і «Стар». Спочатку здавалося, що я нічого не знайшла. Довелося прочитати уважніше – кілька посилань пройшли повз мою увагу.

Я злегка похитала головою.

– Може, краще б ви розповіли мені, що саме намагаєтеся підтвердити.

– За останні сімдесят із лишком років певну кількість людей було знайдено замерзлими на смерть під час спекотних періодів, – доповіла вона. – Яку саме кількість, не можу сказати точно. Понад двадцять, менше ніж шістдесят.

– Забагато для статистичної похибки, – зауважила я. – І це лише в районі Канзас-Сіті, чи не так?

Очі Міллі-Лу розширилися.

– Боже мій, я й не подумала про це. Від самої лише думки про те, щоб об’єднати сповіщення про смерть по всьому Міссурі й Канзасу, хочеться прилягти й відпочити.

– Мені теж, – відповіла я. – Тож давайте зосередимось на місцевих подіях. Це відбувалося щороку? Чи вам узагалі це відомо?

Моя керівниця похитала головою.

– Гарне запитання, Люсіль. Так чи інакше, ми не маємо достатньої інформації. А це наводить мене на думку, що подібні смерті не були щорічною подією. Принаймні не тут. Якби це траплялося регулярно, це була б новина. Ми мали б із півдюжину теорій змов і тільки й чули би про них у шести-і десятигодинних новинах з понеділка по п’ятницю. – Якусь мить вона вивчала свої друковані нотатки, потім подивилася на мене. – До речі, як твій палець?