– На мить я подумала, що ти з мене знущаєшся. Час як коло – дуже приємно, справді. Утім, ти все одно не та людина, яку слід питати про це. Ти не одержима нічим, не перебуваєш під примусом. Лише завжди мерзнеш. Чи мерзла раніше. Скажи, а тобі буває занадто спекотно взимку?
– Ні, тоді мені теж холодно. Хтось замерз на смерть влітку перед 11.11.11?
– Якщо таке й сталося, ніхто не помітив. Але наступного літа «Едвардсвіль візітор» – одна з тих самих газет, що протрималися лише рік, – опублікувала історію про невпізнаного чоловіка, знайденого в товарному вагоні. Гадаю, їм просто треба було чимось заповнити кілька дюймів шпальти, тож вони процитували слова поліціянта з місця події: «Я гадав, він намертво змерз, але док казав, що саме це відбувається з покійниками: вони холонуть і клякнуть». Це був… дай-но гляну… офіцер Річард Мак-Елрой. – Міллі-Лу всміхнулася. – Велика родина – Мак-Елрої, і жоден із них не був ідіотом.
Потім, за день після великої гулянки з нагоди 4-го липня,[191] у біфштексній «Щасливий бик» шеф-кухар знайшов одного з прибиральників мертвим у холодильнику. Обставини дозволяють припустити, що розпивання пива в холодильнику здалося хлопцеві доброю ідеєю. Вочевидь він уже встиг перехилити кілька гальб, коли на нього зійшло таке натхнення. Померлим виявився 43-річний Елай Вашинґтон, уродженець міста Шривпорт.
– У холодильнику справді було
– Звісно – якщо ти не місцевий і тебе легко можна записати в алкоголіки і, припустімо, наркозалежні, – з кислою міною відповіла Міллі-Лу.
– Темношкірий прибиральник, чия доля нікого не хвилює, – сказала я.
– Хапаєш на льоту. – Міллі-Лу посмутніла. – Більше жодних смертей у холодильнику за 1912 рік чи рік наступний я не знайшла. Але в листопаді 1913 року на Великі Озера обрушився катаклізм, відомий як Велика завія, або Білий ураган, – хуртовина з вітрами ураганної сили.
– 11 числа 11 місяця? – спитала я.
– Насправді станом на одинадцяте число буря на Великих Озерах вже стихла, перемістившись до Східної Канади. Втім, без наявності теплої води для створення озерного ефекту[192] вона втратила більшість своєї сили. Настільки я можу судити, вона навіть не зачепила Канзас-Сіті.
– Озерний ефект?
Міллі-Лу зробила гримасу.
– Погодний феномен, характерний для «снігового поясу».[193] Потім уточниш. Нам вистачає того, що ми посеред Алеї торнадо[194] і є грозовою столицею світу…
– Ну, це вже я
– Угу. – Не відриваючи очей від своїх записів, Міллі-Лу простягнула ліву руку. Я вклала в неї ручку. – Ні, олівця, – сказала вона, і я послухалася. – Завжди олівця. Ти ж знаєш.