Мій страх перед невідомим був справді могутнім. Коїлося щось вочевидь неймовірне, і я побачив, що капітан Норріс, молодший, міцніший і від природи явно більший за мене матеріаліст, був вражений нітрохи не менше — можливо через те, що з дитинства був дуже добре обізнаний з місцевими легендами. Якийсь час ми могли хіба що дивитися на старого чорного кота, який все несамовитіше дряпав підмурок вівтаря, час від часу поглядаючи на мене і нявкаючи, ніби просячи мене щось вдіяти.

Норріс підніс ліхтар до самого вівтаря і оглянув те місце, яке так дряпав Ніґер, потім мовчки став навколішки і почав віддирати багатовікові лишайники з масивного дороманського вівтаря, де він з’єднувався з мозаїчною підлогою. Він нічого не знайшов і вже збирався облишити пошук, коли я завважив доволі звичну річ, від якої, проте, мене кинуло в дрож, хоча вона лише підтвердила те, про що я вже здогадувався, не додавши нічого нового до попередніх підозр.

Я сказав про це Норрісу, і ми обоє застигли, приголомшені цим неймовірним відкриттям і усвідомленням його значення. Усе було просто: вогник ліхтаря, поставленого на підлозі біля вівтаря, ледь помітно, але все ж помітно, коливався у струмені повітря — повітря, якого раніше не було і яке, безсумнівно, надходило зі щілини між підлогою і вівтарем у тому місці, в якому Норріс поздирав лишайники.

Решту ночі ми провели у добре освітленому кабінеті, нервово обговорюючи подальші дії. Самого лише відкриття того, що існує підземелля, глибше за найглибші знані підмурки римської доби, підземелля, досі не відкрите допитливими археологами, які нишпорили тут останні триста років, було б достатньо, щоб вразити нас і без зловісних подій. З огляду на обставини враження було двоїсте, і ми опинилися перед вибором: через забобони облишити пошуки і назавжди закрити пріорат або ж, відважившись на пригоди, сміливо зазирнути нижче, хоч би який жах чекав нас у незнаних глибинах.

Над ранок ми досягли компромісу і вирішили поїхати в Лондон, щоб зібрати там групу археологів і вчених, які б допомогли нам розкрити таємницю. Варто зазначити, що перш ніж покинути підземелля, ми марно намагалися зрушити з місця центральний вівтар, який наразі вважали брамою до нових глибин невідомого жаху. Які таємниці відкриє ця брама, належало з’ясувати людям, мудрішим за нас.

Упродовж багатьох днів, проведених у Лондоні, ми з капітаном Норрісом викладали факти, припущення і повір’я п’ятьом видатним ученим, людям, які б виправдали довіру і з повагою поставились до будь-яких родинних таємниць, які могли виявити майбутні пошуки. Вони не тільки не мали наміру насміхатися з нас, а навпаки, глибоко зацікавилися ситуацією і виявили щире співчуття. Навряд чи потрібно наводити тут їхні імена, скажу тільки, що серед них був сер Вільям Брінтон, який свого часу вразив увесь світ розкопками у Троаді. Коли ми всі разом сіли на потяг до Анчестера, я відчув, що стою на порозі жахливих відкриттів — можливо, це відчуття було навіяне ще й загальним настроєм скорботи серед багатьох американців через несподівану смерть нашого Президента[83] на іншому кінці світу.