Мій ліхтарик погас, але я продовжував бігти. Я чув голоси, виття і відлуння, але над усім цим м’яко здіймалось диявольське, зловісне тупотіння; воно поступово зринало, зринало, як задубілий роздутий труп тихо зринає на хвилях маслянистої ріки, яка під безкінечними оніксовими мостами несе води до чорного гнилого моря.
Щось врізалось у мене — м’яке і округле. То, либонь, були щури; несамовите, щільне стовписько гризунів, які пожирають і живих і мертвих… Чому б щурам не з’їсти де ла Поера, якщо вже де ла Поери їли заборонені речі?.. Війна зжерла мого хлопчика, будь вони всі прокляті… а янкі зжерли Карфакс, і у його вогні згорів мій дід і його таємниця… Ні, ні, кажу вам, я не той диявольський свинопас у похмурому гроті! У тих жалюгідних вкритих паршою істот було обличчя не Едварда Норріса! Хто сказав, що я де ла Поер? Норріс живий, а мій хлопчик помер!.. То Норрісу знову належатимуть ці землі?.. Це вуду, кажу вам… та плямиста змія… Бісів Торнтон, я тобі покажу, як непритомніти від свідчень вчинків моєї родини!.. То крев, ти, бидло, я тобі покажу, як ї бридитися… і що за єдного ти мя маш?.. Велика Матір! Велика Матір!.. Аттіс… Діа ад аґайдс ад аодон… аґус бас д’унарх орт! Д’онас’с д’олас орт, аґус лет-са!.. унгл унл… ррлх… шшшш…
Кажуть, приблизно це я вигукував, коли по трьох годинах мене знайшли у тій пітьмі, коли я рачкував довкола огрядного, напівз’їденого тіла капітана Норріса, а мій власний кіт кидався на мене, намагаючись вчепитися у горлянку. Вони підірвали Ексгемський пріорат, забрали мого Ніґера і замкнули мене у заґратованій кімнаті Генвелла, а самі все шепочуться про мою спадковість і про те, що я пережив. Торнтон зараз у сусідній кімнаті, але мені не можна з ним говорити. А ще вони намагаються приховати більшість фактів про пріорат. Коли я говорю про бідолашного Норріса, вони звинувачують мене у жахливих речах, але ж вони мають знати, що я того не робив. Вони мають знати, що то щури; слизькі метушливі щури, писки яких ніколи не дають мені заснути; диявольські щури, які бігають під м’яким оббиттям кімнати і ваблять мене вниз за собою до ще гірших жахіть, ніж я собі міг уявити; щури, яких вони ніколи не зможуть почути; щури, щури у стінах.
Невимовне
Невимовне
Якось восени у пообідній час ми сиділи на занедбаній гробниці сімнадцятого століття на старому кладовищі Аркхема, розмірковуючи про невимовне. Дивлячись на величезну вербу посередині цвинтаря, у стовбур якої майже вріс давній надгробок зі стертим написом, я дозволив собі зауваження стосовно тієї загробної, огидної поживи, яку це могутнє коріння, мабуть, висмоктує з пліснявої могильної землі; друг назвав мої розмисли безглуздими, мовляв, уже більше століття тут не було жодних нових поховань, а відтак не може бути нічого особливо незвичного, чим би могло живитися це дерево. Крім того, додав він, мої вічні балачки про «невимовні» та «незгадувані» речі були геть дитячими, цілком відповідними моїм нікчемним літературним досягненням. Надто вже я любив закінчувати свої історії видивами чи звуками, які паралізують волю моїх героїв, не залишаючи їм сміливості, слів чи спогадів, щоб поділитися пережитим з іншими. Ми пізнаємо речі, сказав мій приятель, лише за допомогою наших п’яти чуттів чи релігійної інтуїції; відтак не можна вести мову про жоден об’єкт чи видовище, яке не може бути чітко описане на підставі вірогідних фактів чи витлумачене конкретними доктринами теології — бажано, звісно, конгрегаціоналістськими[88], хай і з будь-якими змінами, привнесеними традицією чи сером Артуром Конан Дойлом[89].