Увечері 7 серпня, коли ми прибули у Ексгемський пріорат, слуги запевнили мене, що за час моєї відсутності там не сталося нічого незвичного. Коти, навіть старий Ніґер, були цілком спокійні, а в усьому домі не спрацювала жодна пастка. Ми збиралися почати дослідження наступного дня, а тим часом я розмістив гостей у підготовлених для них кімнатах.

Сам я пішов спати до своєї спальні у вежі, Ніґер, як зазвичай, лежав упоперек моїх ніг. Я швидко заснув, але мене одразу ж почали діймати нічні жахіття. Мені марилось римське свято, ніби бенкет Тримальхіона[84], де на закритій тарелі посеред столу лежало щось жахливе. Тоді знову повернулося те прокляте, огидне видиво свинопаса і його мерзенної череди у тінистому гроті. Але коли я прокинувся, надворі уже був день, і з нижньої частини будинку долинали цілком природні звуки. Щури, живі чи примарні, мене не потурбували, а Ніґер продовжував так само спокійно спати. Спускаючись донизу, я зауважив, що скрізь панував безмежний спокій, який на вранішньому зібранні один із дослідників — що його через характер усі називали Торнтоном[85] — доволі химерно пояснив тим, що, мовляв, певні сили уже показали мені все, що я, на їхню думку, мав побачити.

Все було готове до роботи, тож об 11 ранку наша група, яка складалась із сімох чоловік, озброївшись потужними електричними ліхтарями і археологічним знаряддям, спустилася у підземелля і замкнула за собою двері. Ніґера ми взяли із собою, бо дослідники покладалися на його виняткове чуття і хотіли, щоб він був з нами у разі, якщо нізвідки знову ринуть гризуни. Ми лише побіжно оглянули римські написи і зображення на одному з вівтарів, бо троє з дослідників їх уже бачили раніше, а всі інші чудово знали про них. Найпильнішу увагу ми зосередили на славнозвісному центральному вівтарі, тож уже через годину, застосувавши якісь невідомі противаги, сер Вільям Брінтон зумів відхилити його назад.

Унизу нам відкрився жах, якого б ми просто не витримали, якби не були до нього готові. Крізь квадратний отвір у мозаїчній підлозі, на прольоті кам’яних східців, настільки стертих, що посередині вони перетворились на гладенький спуск, ми побачили розсипи кісток — людських або схожих на людські. Ті, які ще трималися купи у вигляді скелетів, виражали панічний жах, на всіх кістках виднілися сліди щурячих зубів. Форма черепів вказувала на очевидний ідіотизм, кретинізм або примітивну мавпоподібність.

Над цими гидотно засміченими східцями нависало склепіння вирубаного у суцільній скелі проходу, крізь який і надходив потік повітря. Це не був раптовий і затхлий подув із закритого підземелля, а прохолодний свіжий вітерець. Не зволікаючи, ми з деяким хвилюванням стали розбирати завали кісток на східцях у проході. Саме тоді сер Вільям, обстежуючи вирубані у камені стіни, з цікавістю спостеріг, що, з огляду на напрямок ударів, тунель мусив бути пробитий знизу.