Я часто напівжартома дискутував з моїм другом Джоелем Ментоном. Він був директором Східної старшої школи, народився та виріс у Бостоні і у своєму ставленні до витончених обертонів життя притримувався поглядів новоанглійської самовдоволеної обмеженості. На його думку, тільки наше звичне, повсякденне життя має реальну естетичну цінність, і, відповідно, обов’язком митця є не збуджувати сильні емоції описом вчинків, почуттів і пристрастей, а підтримувати спокійний інтерес і виховувати смак до точного, детального переказу щоденних подій. Особливо йому не подобалося моє захоплення містичними і непояснюваними речами; попри те, що він вірив у надприродне набагато більшою мірою, ніж я, він нізащо не бажав визнавати, що такі речі варто робити об’єктом літературної творчості. Для його чистого, практичного і логічного інтелекту було щось цілковито незбагненне у тому, що розум іноді знаходить найбільше задоволення у втечі від щоденної веремії, у незвичайних, драматичних перемішуваннях образів, що їх наші звички і лінощі зазвичай підганяють під затерті моделі справжнього існування. Для нього усі речі і почування мали визначені виміри, властивості, причини і наслідки; хоча він десь і допускав думку, що іноді мозок породжує зовсім не лінійні видіння і відчуття, які не вкладаються в межі наших класифікаційних понять чи виходять за межі досвіду, однак він щиро вірив у те, що можна провести умовну роздільну лінію і викинути за неї все, що не може пережити і зрозуміти пересічний громадянин. Окрім того, він не вірив, що щось і справді може бути «невимовним». Він не розумів значення цього слова.

Хоч я добре усвідомлював марність будь-яких умоглядних і метафізичних аргументів супроти самовдоволеності цього закостенілого небожителя, щось у нашій з ним сьогоднішній бесіді спонукало мене вийти за звичні межі. Пощерблені плити надгробків, дерева-патріархи, стародавні гостроверхі дахи уподобаного відьмами містечка, яке простягалось довкола, — все бадьорило мій дух і спонукало стати на захист моєї творчості, тож невдовзі я вже сміливо подався зі своїм законом просто до чужого ворожого монастиря. Було неважко розпочати контратаку, бо я знав, що Джоель Ментон дуже легко вірить у всілякі бабусині забобони, які давно вже переросли насправді освічені люди; наприклад, віра у те, що вмируща людина може з’являтися в інших місцях, що вона залишає відбитки свого обличчя на вікнах, крізь які часто дивилася ще за життя. Вірити у ці перешіптування сільських бабусь, наполягав я, нічим не краще, аніж прийняти думку про існування примарних субстанцій на самій землі, окремішньо від їхніх матеріальних відповідників. Інакше це б суперечило самій можливості вірити у феномени поза межами усталених переконань; бо якщо мрець може передавати свій видимий, а то й тактильний образ через половину світу, а то й узагалі крізь століття, хіба абсурдно буде водночас припустити, що покинуті занедбані будинки населені незрозумілими, але реально існуючими істотами, або що старі цвинтарі кишать жахливою, безтілесною свідомістю поколінь? І якщо вже дух, аби спричиняти усе те, що йому приписують, не обмежується жодними законами природи, чому настільки незвично уявляти фізично ожилі сутності мерців у формах — чи поза ними, — які для людського ока з вигляду будуть буквально «невимовними»? «Спільний знаменник» у відображенні таких речей, по-дружньому запевнив я свого співбесідника, навряд чи просто елементарна відсутність уяви та інтелектуальної гнучкості.