І тут Ментон справді здригнувся — я це відчув з його поруху біля себе. Але він ще не задовольнив своєї цікавості.

— А що ж вікна?

— А вікон не було. В одному отворі бракувало цілої рами, а в інших не було жодного шматочка скла. Вони були такого типу, знаєш — старі ромбічні віконечка, які вийшли з моди ще до 1700 року. Думаю, у них скла не було вже років сто, якщо не більше — може, то хлопець їх повибивав, якщо зайшов аж так далеко; в легенді про це не згадується.

Ментон знову замислився.

— Картере, я б хотів побачити той будинок. Де він? Зі склом чи без, а я хочу трохи його дослідити. І ту гробницю, в яку ти висипав кістки, і ту іншу могилу, яка без напису — воно все має виглядати доволі страшно.

— А ти їх і бачив — аж доки не стемніло.

Та невинна театральність, з якою я вимовив останню фразу, подіяла на мого друга набагато сильніше, аніж я очікував: він різко відсахнувся від мене і закричав з якимось придихом, ніби в його горло оце щойно увірвалося повітря. То був несамовитий крик, тим жахливіший, що на нього відповіли. Ще не стихло відлуння, як я почув скрипучий звук у непроникній темряві, і зрозумів, що то прочиняється ромбічне вікно у проклятому старому будинку позаду нас. І оскільки інших рам там уже давно не було, я знав, що то страхітлива рама без шибки у диявольському вікні на горищі.

Тоді я вловив неприємний подув нудотного, застояного повітря з того самого зловісного боку і відразу ж почув пронизливий крик за моєю спиною, у тій спільній гробниці людини і монстра. Наступної миті з моєї жахливої лави мене збив диявольської сили удар, завданий істотою титанічного розміру і невідомого походження, і я простягся на поораній корінням стежці того лиховісного цвинтаря, з могили ж виривалися настільки шалений вереск, хрип, сичання, шипіння, що моя уява враз наповнила непроглядну темряву мільтонівськими [92]легіонами потворних і проклятих демонів. Здійнявся вихор мертвотного, крижаного вітру, тоді почулося шурхотіння розхитаної цегли і розкришеного тиньку, але, перш ніж я збагнув, що відбувається, мій розум милосердно огорнула темрява.

Ментон, дарма що дрібніший за мене, виявився стійкішим; ми розплющили очі майже одночасно, хоча він постраждав набагато більше, ніж я. Наші ліжка стояли побіч, і за кілька секунд ми зрозуміли, що лежимо у лікарні Святої Марії. Довкола, згораючи від цікавості, купками юрмився персонал; вони навперебій намагалися освіжити нашу пам’ять розповідями про те, як ми тут опинилися, і невдовзі ми почули про фермера, який опівдні знайшов нас посеред пустища біля Медоу-Хілл, за милю від старого кладовища, на тому самому місці, де, кажуть, колись була кривава бійня. У Ментона були два серйозні поранення грудної клітки і кілька дрібних колотих і різаних ран на спині. Я відбувся малою кров’ю, але був увесь покритий синцями і саднами, до того ж вкрай дивовижними, взяти хоча б синець, який формою нагадував слід роздвоєного копита. Ментон вочевидь знав більше за мене, але нічого не сказав збентеженим і зацікавленим лікарям, аж доки не дізнався про характер наших ушкоджень. Тоді він заявив, що ми стали жертвами розлюченого бика — хоч як важко було уявити таку тварину в тому місці.