Коли лікарі і медсестри пішли, я налякано прошепотів:
— Господи Боже, Ментоне, та що ж то було? Ці шрами — це було воно?
Я був занадто вражений, щоб відчувати задоволення, коли у відповідь він прошепотів те, про що я здогадувався:
— Ні — воно було зовсім інше. Воно було всюди… желатин… слиз… але у нього були форми, тисячі форм жаху, які не дано запам’ятати. Там були очі — і більмо на них. То була прірва… круговерть… абсолютна мерзота. Картере, воно було невимовним!
Свято
Свято
Efficiunt Daemones, ut quae non sunt, sic tamen quasi sint, conspicienda hominibus exhibeant.
[93]
Лактанцій[94]
Я був далеко від дому, і краса східного моря зачаровувала мене. У сутінках я чув, як воно б’ється об скелі, і знав, що воно потойбіч пагорба, де покручені верби простягають вузлувате віття назустріч чистому небу і першим вечірнім зіркам. Мої предки покликали мене в давнє далеке місто, і я поквапився вкритою неглибоким свіжим снігом дорогою, яка самотньо бралася вгору, туди, де Альдебаран мерехтів між деревами; поквапився до дуже старого міста, якого ніколи не бачив, але яким часто марив.
Надходило свято Юлетід,[95] яке люди зараз називають Різдвом, хоч глибоко у своїх серцях вони знають, що воно старіше, ніж Віфлеєм і Вавілон, старіше за Мемфіс і саме людство. Отож, був Юлетід, і я нарешті прийшов до маленького приморського містечка, де мешкав мій народ, збираючись там на свято ще тоді, коли воно було заборонене; вони наказали своїм дітям проводити це свято хоча б кожні сто років, щоб не стерлася пам’ять про давні таємниці. Наш народ старий, він вже був старим навіть тоді, коли триста років тому цю країну ще тільки заселяли. Наш народ дивний, бо він прийшов потаємно, в подобі темношкірих людей з південних садів, де духмяно цвітуть орхідеї, і перш ніж вивчили говірку синьооких рибалок, вони говорили іншою мовою. Зараз вони розсіялися світами, пов’язані із предками лише містичними ритуалами, які вже жодна жива душа не в змозі зрозуміти. Я був єдиним, хто повернувся тієї ночі до давнього рибальського містечка, як заповідала легенда, бо лише бідні і самотні пам’ятали легенду.
Потойбіч кряжу пагорбів я побачив, як у сутінках розкинувся вкритий памороззю Кінґзпорт; засніжений Кінґзпорт, з його старовинними флюгерами і дзвіницями, покрівлями і коминами, причалами і маленькими місточками, вербами і цвинтарями; безкінечними лабіринтами крутих, вузьких, звивистих вуличок, з увінчаною церквою центральною горою запаморочливої висоти, якої навіть час не наважився торкнутися; з плетеницею колоніальних будиночків, нагромаджених і розкиданих під різними кутами і на різній висоті, ніби безладно розсипані дитячі кубики; давність ширяла на сірих крилах над вибіленими зимою габлями[96] і мансардними дахами; у холодних сутінках, складаючи компанію Оріону і давнім зіркам, одні за одними засвічувалися фрамуги[97] і маленькі віконечка. У зогнилі причали врізалося море; таємниче, незапам’ятне море, з якого у давні часи вийшли люди.