Коли я старовинним молотком постукав у двері, мені чомусь стало лячно. Всередину мене вповзав якийсь страх, можливо, через незвичність мого минулого, через темряву вечора і настороженість тиші у цьому давньому містечку, населеному людьми з їх дивними традиціями. І коли на мій стук відповіли, я по-справжньому злякався, бо не чув жодних кроків перед тим, як прочинилися двері. Але мій страх тривав недовго, бо м’яке, добре обличчя одягненого в нічну сорочку і домашні капці діда, що стояв у дверях, мене заспокоїло; він миґами показав мені, що німий, а тоді на восковій табличці, яку приніс із собою, стилусом написав витримане у старовинному стилі запрошення увійти.

Він провів мене в освітлену свічками кімнату з низькою стелею, масивними кроквами і темним, надійним та строгим умеблюванням сімнадцятого століття. Всюди панував дух минувшини, якому відповідала кожна дрібниця. Тут стояв величезний камін і прядка, за якою, згорбившись, спиною до мене сиділа стара у широкій шалі й очіпку, і, зневаживши свято, мовчки пряла. У повітрі вчувалася якась незрозуміла вологість, тож я здивувався, що у каміні не горить вогонь. Лава з високою спинкою стояла навпроти ряду зашторених вікон ліворуч, і здавалося, що на ній хтось сидів, хоча я не був у цьому впевнений. Мені геть не подобалося те, що я бачив, і я знову відчув той самий страх, що й раніше. Страх наростав навіть від того, що раніше його гамувало, бо що більше я дивився на умиротворене обличчя старого, то більше мене жахав той його спокій. Очі немов застигли, а шкіра радше нагадувала віск. Раптом я збагнув, що то взагалі не обличчя, а диявольськи майстерно зроблена маска. Слабкі руки, обтягнуті рукавичками, люб’язно повідали мені через напис на табличці, що мені треба трішки почекати, а тоді мене проведуть туди, де й відбуватиметься святкування.

Вказавши мені на кріселко, стіл і купу книжок, старий вийшов з кімнати; коли ж я сів, щоб почитати, то побачив, що книжки старі і плісняві і що серед них були такі, як старі несамовиті Дива Науки Моррістера[98], жахливий Saducismus Triumphatus[99] Джозефа Ґленвіла, опублікований у 1681 році, приголомшлива Daemonolatreja Реміґія[100], надрукована у 1595 році році в Ліоні, і, нарешті, страхітливий незгадуваний Некрономікон божевільного араба Абдула Альхазреда у забороненому латинському перекладі Олауса Ворміуса — книга, якої я ніколи не бачив, але про яку пошепки оповідали жахливі речі. Ніхто не говорив до мене, я чув лише поскрипування вивісок на вітрі і стрекотання прядки старої, яка не сказала ні слова, а все пряла, пряла… Мене пригнічувала ця кімната, і ці книжки, і ці люди — усе було дуже похмуре, але оскільки давня традиція моїх предків прикликала мене на ці дивні святкування, я вирішив почекати розвитку подій. Тож я спробував читати, і невдовзі мене цілком поглинуло те, що я знайшов у тому проклятому Некрономіконі — легенда і припущення, надто жахливі для здорового глузду; але я облишив книгу, коли мені здалося, що я почув, як зачиняється одне з вікон навпроти лави з високою спинкою, так, ніби до цього його непомітно відчиняли. Потім почулося скрипіння, але це вочевидь не був звук прядки. Втім, я можу і помилятися, бо стара пряла швидко і старанно, аж ось старовинний годинник вибив годину. Після цього у мене зникло відчуття, ніби на лаві хтось сидить, і я продовжив уважно, хоч і не без остраху, читати, аж доки не повернувся старий, взутий і одягнений у вільного крою старомодний костюм, і сів на ту саму лаву, так що я не міг його бачити. То було направду нервове очікування, а блюзнірська книга у моїх руках лише посилювала напругу. Коли вибило одинадцяту, старий підвівся, підійшов до величезної різьбленої скрині, що стояла в кутку, і дістав звідти дві накидки з каптурами; одну з них він одразу накинув на себе, а іншою обгорнув стару жінку, яка закінчила своє одноманітне прядиво. Тоді вони обоє рушили до вхідних дверей; жінка помітно накульгувала, а старий, взявши ту саму книгу, яку я читав, дав мені знак іти за ними і насунув каптур на своє чи то незворушне обличчя, чи то маску.