Ми вийшли у безмісячне, звивисте плетиво вуличок неймовірно давнього міста; тим часом у зашторених вікнах один за одним уже гасли вогні, а Великий Пес [101]осявав натовп постатей у накидках із каптурами, які тихо випливали з кожних дверей і вливались у монструозну процесію, що рухалась вулицями, минаючи скрипучі вивіски і старомодні фронтони, очеретяні дахи і ромбічні віконця; стікаючи вниз крутими провулками, де поруйновані хати перехняблено налягали одна на одну; а далі ковзали відкритими подвір’ями і церковними дворами, і ліхтарі, що гойдалися на вітрі, здавалися потойбічними п’яними сузір’ями.

Серед цих мовчазних юрб я все йшов услід за своїм безголосим провідником; мене зусібіч штовхали ліктями, які здавалися неприродно гнучкими, я сам натикався на незвично м’які груди і животи; за увесь цей час я не розгледів жодного обличчя і не почув жодного слова. Вище, вище, вище здіймалися моторошні колони, і тут я побачив, що всі вони зливаються, ніби опиняючись у фокусі божевільного плетива вулиць, на вершині пагорба у центрі міста, де височіла велична біла церква. Я бачив її з дороги, коли дивився на Кінґзпорт у щойно запалій темряві, і від її вигляду мене проймав дрож, бо здавалося, що сам Альдебаран застиг на її гострому примарному шпилі.

Церква стояла на відкритій місцевості: з одного боку було кладовище, а з іншого — подекуди брукована площа, з якої вітер поздував майже увесь сніг. Площу оточували неймовірно давні будинки із гостроверхими дахами і нависаючими фронтонами. Освітлюючи зловісний ландшафт, вогники поминальних свічок[102] витанцьовували над гробницями, які на диво не відкидали тіней. За церковним двором, де не було будинків, відкривався вид на протилежний бік пагорба, і я бачив відблиски зірок у дзеркалі заводі, місто ж було невидиме у темряві. Лише раз у мороці серед заплутаних вулиць зблиснув ліхтар, вихопивши юрбу, яка безмовно запливала у церкву. Я чекав, доки всі втягнуться у чорне провалля входу, а потім — доки надійдуть ті, що відстали. Старий смикав мене за рукав, але я вирішив зайти останнім. Нарешті я зайшов після зловісного старого і бабці-прядильниці. Переступивши поріг і опинившись у цьому храмі, сповненому незнаної пітьми, я озирнувся, щоб ще раз поглянути на двір, де освітлення церковного двору кидало слабкий відблиск на бруковану вершину пагорба. І тоді я затремтів. Хоч вітер і здув майже весь сніг, на доріжці за дверима все ж біліли кілька клаптиків; і за цю мить, коли я поглянув через плече, моїм втомленим очам здалося, що юрби людей, які допіру пройшли, не залишили там жодного сліду, і що там навіть немає моїх власних слідів.