Нефрен-Канай Гадот

Едв. Г.

ДоЙ. Кервена, Еск.

Провіденс.

Доктор Віллетт і пан Ворд не показували цього листа іншим психіатрам, але це не означало, що самі вони збиралися сидіти склавши руки. Жодна завчена софістика чи демагогія не могли заперечити того факту, що доктор Аллен з його чудернацькою бородою та незмінними окулярами, якого Чарльз у своєму божевільному листі описував як страхітливу загрозу, підтримував доволі тісну та моторошну дружбу через листування із двома незрозумілими особами, яких Ворд навідував у своїх мандрах і які відверто заявляли, що вони — аватари давніх друзів Кервена, ще із Салема, і що сам він вважав себе реінкарнацією Джозефа Кервена і планував — чи то, принаймні, його постійно до цього спонукали — розправитися з «хлопцем», який навряд чи міг виявитися кимось іншим, окрім Чарльза Ворда. Перед ними поставало якесь організоване жахіття, і хай хто б виявився призвідником, очевидно, що зниклий Аллен був причетний до нього. І дяка Богові, що Чарльз надійно замкнений у клініці. Не гаючи часу, пан Ворд найняв детективів, які мали зібрати всю можливу інформацію про таємничого бородатого доктора, з’ясувати, коли він взагалі з’явився і що про нього знають у Потаксеті, а в разі можливості — встановити, де він перебуває зараз. Віддавши детективам один із отриманих від Чарльза ключів від хатини, він наказав їм оглянути порожню кімнату Аллена, яку вдалося знайти, коли пакувалися пожитки пацієнта, та відшукати бодай найменші зачіпки, що могли там зостатися і свідчити про його дії. Пан Ворд спілкувався з детективами у старій бібліотеці свого сина, і всі вони полегшено зітхнули, коли покинули її — бо, здавалося, це місце дихало якимсь незримим злом. Можливо, вся річ була в тому, що вони чули про сумнозвісного старого чарівника, портрет якого іще донедавна витріщався з панелі над каміном, а можливо, то було щось інше, несуттєве; та хай там як, усі вони відчували невловимий міазм, який зосередився у цьому старому помешканні — настільки густий, що інколи давався майже матеріальною еманацією.

V. Жахіття й катастрофа

1

Далі почали стрімко розвиватися страхітливі події, які залишили невиправний слід жаху в душі Марина Бікнелла Віллетта і додали йому ще добрий десяток літ, хоча його молодість і без того була далеко позаду. Доктор Віллетт довгенько радився із паном Вордом, аж поки вони нарешті дійшли згоди у кількох важливих питаннях, хоча й розуміли, що інші психіатри взяли б ці висновки на сміх. Вони вирішили, що існує якийсь жахливий, який охопив увесь світ, рух, і, поза сумнівом, цей рух був тісно пов’язаний із некромантією, старішою навіть за Салемське відьомство. Принаймні двоє живих людей — та ще один, про кого вони не хотіли думати — були одержимі свідомістю, або й наділені повноцінними особистостями людей, які ходили по цій землі ще 1690 року чи навіть раніше — всупереч, ба навіть незважаючи на всі закони природи. Що ці жахливі почвари — і Чарльз Ворд разом із ними — робили, чи намагалися зробити, вельми очевидно випливало з їхніх листів і прояснювалося з кожного промінчика світла, як сучасного, так і давнього, які вдалося пролити на цю справу. Вони розкрадали могили, незалежно від їхньої давності, зокрема ті, в яких покоїлися наймудріші та найбільші мужі, сподіваючись відродити із тліну і праху якийсь відбиток померлих, щоб живитися їхніми знаннями.