2

Віллетт визнає, що на якусь хвилю старі легенди про Кервена ще утримували його від того, щоб одному спускатися у ті смердючі глибини. Думками він увесь час повертався до розповіді Люка Феннера про ту останню страхітливу ніч. Тоді почуття обов’язку взяло гору, і він почав спускатися, прихопивши із собою валізу на випадок, якщо знайде там важливі документи. Повільно, як і належить людині його віку, він спустився драбиною і ступив на слизькі сходи внизу. Світло ліхтарика вихоплювало з темряви дуже давнє мурування, а вологі стіни поросли огидним мохом століть. Усе глибше збігали сходи; не по спіралі, а гострими закрутами; вони були такі вузькі, що двоє чоловіків насилу могли б на них розминутися. Він нарахував щось зо тридцять сходинок, коли до його вух долинув якийсь ледь чутний відзвук; після цього йому більше не хотілося їх рахувати.

То був безбожний звук: одна із тих приглушених, потаємних наруг над Природою, яких просто не повинно бути. Назвати його глухим лементом, приреченим скімленням чи безнадійним виттям багатоголосого розпачу ураженої плоті без розуму — означає втратити саму квінтесенцію його бридотності, позбутися всіх відтінків, обертонів, що холодять душу. Чи не до цих звуків дослухався Ворд, коли його забирали? Віллетт не чув нічого гіршого за все своє життя, і коли доктор спустився сходами до самого низу і освітив ліхтариком стіни і високі склепіння коридору, що тягнувся циклопічною навою, даючи початок незліченним бічним аркам, цей звук нікуди не зник і продовжував лунати невідомо звідки. Зала, в якій він опинився, була приблизно чотирнадцяти футів заввишки, і футів десять-дванадцять завширшки. Долівку встеляли величезні шліфовані плити, стіни та склепіння вкривав тиньк. Важко було уявити її протяжність, бо в обох напрямках коридор губився у темряві. У деяких бічних арках були колоніального типу шестипанельні двері, інші ж проходи були відкриті.

Переборюючи породжений смородом та виттям жах, Віллетт почав один по одному оглядати бічні проходи: за ними були середніх розмірів кімнати зі склепінчастою кам’яною стелею, призначення яких було, вочевидь, доволі химерне: у більшості були пічки, з яких здіймалися димарі і які й самі по собі були досить цікавими інженерними витворами. Ніколи раніше, та й ніколи потім він не бачив таких інструментів, точніше, ймовірних інструментів, які тут і там виднілися з-під товстого шару пилюки та павутиння, що зібралася тут за півтора століття, часто безладно розкидані, мовби внаслідок якогось обшуку чи нападу. Проте чимало кімнат, здавалося, взагалі лишалися неторканими — у них, мабуть, проводилися найперші та найдавніші етапи досліджень Джозефа Кервена. Аж нарешті трапилась явно сучасна кімната — чи то, принаймні, така, що використовувалася ще зовсім недавно. Там були нафтові пічки, книжкові полиці та столи, стільці та бюро, письмовий стіл, захаращений паперами різної давності. Подекуди стояли підсвічники та олійні лампи, тож, знайшовши в кишені коробку сірників, Віллетт запалив ті з них, які були заправлені.