5

Марин Бікнелл Віллетт навіть не сподівався, що хтось, окрім найближчих друзів, повірить бодай у частину його оповіді, тому не виносив цю історію на широкий загал. Лише кілька сторонніх людей чули її з третіх вуст і, звісно ж, переважно посміювалися, кажучи, що доктор уже старіє. Йому порадили піти у тривалу відпустку та надалі уникати справ, пов’язаних із нервовими потрясіннями. Проте пан Ворд знав, що досвідчений лікар каже жахливу правду. Бо хіба ж він сам не бачив на власні очі той жахливий лаз у підвалі хатини? Хіба ж Віллетт ще об одинадцятій годині того злощасного ранку не відправив його, знеможеного й хворого, додому? Хіба ж він марно не надзвонював докторові цілий вечір і наступного дня, і чи не поїхав він опівдні назад до тієї хатинки, де й знайшов свого друга непритомним, хоча й неушкодженим, в одному з ліжок на другому поверсі? Віллетт хрипко дихав і ледь розплющив очі, коли пан Ворд дав йому трішки бренді з пляшки, яку здогадався прихопити з авта. Тоді він затремтів і закричав: «Та борода… ті очі… Господи, а ти хто?» Вельми дивна фраза, з огляду на те, що адресував він її охайному, синьоокому, чисто виголеному добродію, якого знав іще, звідколи той був хлоп’ям.

Залита яскравим полуденним світлом, хижка була такою самою, як і добу тому. А Віллетт був так само одягнений, як і вчора, хіба що на колінах з’явилося кілька плям та протертостей, та ще легкий кислуватий запах нагадував панові Ворду сморід, яким просяк одяг його сина того дня, коли його забрали до лікарні. Ліхтарик, з яким доктор спускався під землю, кудись запропастився, проте поруч стояла порожня валіза, як і тоді, коли він її щойно сюди приніс. Перш ніж вдаватися в будь-які пояснення, хоча й, очевидно, докладаючи величезних зусиль волі, Віллетт, нетвердо ступаючи, спустився до підвалу і спробував зрушити оту фатальну плиту біля водогінних труб. Вона не піддавалася. Він пішов туди, де залишив інструменти, які тоді так і не знадобилися, взяв зубило і заходився одна по одній ламати міцні дошки. Внизу був свіжий шар бетону без жодного сліду отвору. Звідти не здійнявся ніякий газ, від якого стало б зле нещасному батькові, який услід за доктором спустився до підвалу; під дошками був тільки гладенький бетон — жодного жахливого колодязя, жодного світу підземних жахіть, жодної потаємної бібліотеки, жодних паперів Кервена, жодних жаских ям, з яких долинають сморід і крики, жодної лабораторії, ні полиць, ані вибитих зубилом формул, жодних… Доктор Віллетт зблід і схопив молодшого чоловіка за комір.