Більше Віллетт не витягнув з юнака жодного слова. Наляканий, проте сповнений рішучості, він повів оповідь далі, сподіваючись, що якась із деталей зможе вирвати його співбесідника із стану того божевільного спокою, який він зберігав. Доктор з болем дивився на обличчя юнака, і споглядаючи зміни, які відбулися з ним за останні місяці. Воістину, цей хлопчина прикликав з небес безіменні жахіття. Коли Віллетт згадав кімнату з формулами та сіруватим порошком, Чарльз здригнувся. На його обличчі знову з’явилась знущальна посмішка, коли він почув, що Віллетт прочитав у зошиті, він навіть зронив, що то старі нотатки, які нічогісінько не означатимуть для того, хто глибоко не обізнаний з історією магії.
— Проте, — додав він, — якби ви знали слова, щоб воззвати до того, що було в тій урні, ви б оце зі мною не говорили. То був Нумер 118, і я собі так міркую, для вас було би немалим потрясінням, якби ви зазирнули до мого списку в іншій кімнаті. Я ще не воззивав до нього, хотяж і помишляв про те акурат того дня, як ви мене сюди ласкаво запросили.
Тоді Віллетт розповів про те, як проказав заклинання, про сірувато-чорний дим, який здійнявся; він розповідав і бачив, як уперше за увесь час на обличчі Чарльза Ворда проступає найсправжнісінький жах.
— Воно прийшло, і ви зараз тут, живі? — гарикнув Ворд, його голос нараз позбувся силуваних хрипів, натомість залунав розкотисто, наче резонуючи у бездонній печері. Окрилений і натхненний цим успіхом, Віллетт відчув, що зараз він панує над ситуацією, і у своїй відповіді процитував пересторогу з листа, яка залишилась у нього в пам’яті.
— Кажеш, Номер 118? Тільки ж ти не забувай, що із каменів нині хіба один на десять зостався на старім місцю. Нікогди не будеш певен, нім запитаєш!
А тоді, без жодного попередження, він витяг написану мінускулами записку і помахав нею перед очима пацієнта. Кращого ефекту годі було й бажати — тієї ж миті Чарльз Ворд знепритомнів.
Звісно, вся ця розмова відбувалася цілком таємно від тутешніх лікарів, щоб вони, бува, не звинуватили батька і доктора в тому, що ті потурають божевільним маренням шаленця. Тож доктор Віллетт із паном Вордом без сторонньої допомоги підняли зомлілого молодика і поклали його на канапу. Ледь очунявши, пацієнт забурмотів щось про якусь звістку, що її треба негайно доправити Орну та Гатчинсону; тож коли він повністю прийшов до тями, доктор оповів йому про тих дивних осіб, принаймні один з яких був йому лютим ворогом, раз нарадив докторові Аллену, як його збутись. Здавалося, це одкровення нітрохи не вплинуло на Чарльза, але ще до того, як Віллетт усе розповів, на обличчі пацієнта з’явився зацькований вираз. Після цього він не промовив більше ні слова, тож батько нещасного та Віллетт пішли геть, наостанок іще раз застерігши його від Аллена, на що юнак відповів, що про цього персонажа вже належно подбали і що більше він не заподіє йому жодної шкоди, навіть якщо дуже захоче. Цю фразу супроводжував злісний смішок, і чути його було вельми боляче. Вони не переймались комунікаціями, які Чарльз міг налагодити з тією страхітливою парою з Європи, бо знали, що адміністрація шпиталю затримує всі вихідні листи для перевірки і не пропустить жодної незрозумілої чи й просто незвичайної писанини.