Коли доктор Віллетт і пан Ворд проаналізували цю інформацію, то відчули в ній подих якогось доглибинного, невловимого й підступного космічного жаху, — а тоді обоє здригнулися від незбагненної, шаленої думки, яка одночасно спала їм на гадку. Накладна борода і окуляри — кострубатий почерк Кервена — старий портрет і невеличкий шрам — зміни у зовнішності юнака, в якого зараз такий самий шрам — той глибокий, лункий голос по телефону — чи не про нього згадав пан Ворд, коли його син під час останньої бесіди зірвався на крик, забувши на мить про шепіт? Чи хто колись бачив Чарльза та Аллена разом? Так, бачили представники органів, але опісля? Хіба не тоді, коли зник Аллен, Чарльз раптом перестав боятися і назовсім переїхав до хатини? Кервен — Аллен — Ворд — в якого диявольського, страхітливого покруча зрослися два покоління і дві особи? Та дивовижна подібність Чарльза із чоловіком на портреті — як той дивився, постійно витріщався і стежив поглядом за хлопцем? Чому, зрештою, і Аллен, і Чарльз наслідували почерк Джозефа Кервена, навіть коли були на самоті та без нагляду? А їхня страхітлива робота — зниклі підземелля жахіть, які за одну ніч зістарили доктора, голодні почвари у мерзотних ямах, страхітлива формула, про наслідки прочитання якої годі було сказати, написане мінускулами повідомлення, яке Віллетт знайшов у себе в кишені, папери і листи, і вся та бесіда про могили, «солі» та відкриття — до чого це все вело? Нарешті пан Ворд наважився на страшну річ. Притлумивши у собі будь-які родинні почуття, він дав детективам аркуш, який належало показати всім потаксетським крамарям, які бачили зловісного доктора Аллена. То була фотографія його бідолашного сина, на якій він ретельно прималював чорнилом чималі окуляри та клинцювату бороду на кшталт тієї, яку знайшли в кімнаті Аллена.

Дві години вони з доктором прочекали в тому гнітючому будинку, де поволі накопичувалися страх та міазми, а порожня панель над каміном мовби й далі зловісно стежила, стежила, стежила… Тоді повернулися детективи. Так, видозмінена фотографія була практично точною подобою доктора Аллена. Пан Ворд зблід, а Віллетт витер носовичком лоба, на якому раптом виступили великі краплі поту. Аллен — Ворд — Кервен — усе це ставало надто моторошним для того, щоб сформулювати осмислену думку. Що ж таке хлопець прикликав із безодень і що воно із ним зробило? Що взагалі відбувалося — від початку й до кінця? Ким був цей Аллен, який хотів убити Чарльза як надто «норовливого», і чому той приречений стати його жертвою, у постскриптумі до листа написав, що тіло треба неодмінно розчинити у кислоті? Чому, знову ж, написана мінускулами цидулка, про автора якої ніхто не наважувався думати, вимагала вбити «Кервена» таким самим способом? Як відбулася підміна і коли настала її остання стадія? Того дня, коли доктор отримав дивного листа, Чарльз цілий ранок ходив знервований, а потім у його поведінці відбулася зміна. Він непомітно покинув дім і прослизнув повз чоловіків, яких найняли для його охорони. Тож усе трапилося тоді, коли він вийшов з дому. Але ж ні, хіба він не скрикнув від жаху, повернувшись до свого кабінету — власне, цієї кімнати? Що він тут побачив? Хоча ні — що знайшло його? Та його копія, яка швидко вбігла до будинку, перш ніж хтось устиг її запримітити, — чи ж не була то потойбічна тінь, жах, що накинувся на безпомічну людину, що взагалі не виходила з дому? Чи ж лакей не згадував про дивні звуки в тій кімнаті?