— Учора, — м’яко запитав він, — ти ж це бачив… і відчував? — А коли пан Ворд, і сам геть отетерілий від жаху та здивування, знайшовся на силі ствердно кивнути, лікар не без полегшення зітхнув, набрав у легені повітря та кивнув у відповідь. — Тоді я розповім тобі, — сказав він.

Тож цілу годину, в найкраще освітленій кімнаті, яку вони лише змогли знайти на горішньому поверсі, лікар пошепки оповідав свою страхітливу історію згорьованому батькові. Він нічого не міг пригадати, окрім постаті, яка з відкритого кіліка здіймалася в клубах сірувато-чорного диму, і був надто втомлений, аби розмірковувати над тим, що тоді насправді трапилось. Обоє розгублено, збентежено хитали головами, аж ось пан Ворд пошепки спитав:

— Як думаєш, може, варто спробувати розкопати вхід? — Доктор промовчав, бо насправді надто важко примиритися із силами з незнаних сфер, які, подолавши Велику Безодню, сягають нас і приголомшують такою своєю явною присутністю. І знову пан Ворд запитав:

— Куди ж воно поділося? Сам бачиш, воно якось перенесло тебе сюди і запечатало вхід. — І знову доктор Віллетт нічого не відповів.

Але це ще був не кінець. Перш ніж піти, доктор Віллетт поліз до кишені за носовою хустинкою і намацав шматочок паперу, якого там раніше не було. Папірець лежав під свічками та сірниками, взятими із пощезлого сховку. То був звичайний аркушик, мабуть, вирваний із дешевого зошита у тій зловісній кімнаті жахіть під землею, і написано на ньому було теж звичайним олив’яним олівцем — певно, одним із тих, які лежали на столі біля зошита. Папірець був дуже неохайно складений у кілька разів і, окрім слабкого кислуватого запаху загадкової підземної кімнати, не мав у собі жодного потойбічного сліду. Проте сам текст, безперечно, був більш ніж дивним: то не були письмена жодної відомої доби, а старанно виведені рядки, які дихали середньовічною пітьмою, ледве придатні для прочитання навіть тим, хто знається на такому письмі, а проте ніби дивним чином знайомі у деяких комбінаціях символів. Нижче наведено цю коротеньку записку, таємниця якої змусила двох вражених чоловіків, щойно її прочитавши, кинутись на вулицю до Вордового автомобіля, де розпорядилися, щоб їх спершу відвезли кудись, де можна спокійно пообідати, а звідти — до бібліотеки Джона Гея, що на пагорбі.

У бібліотеці вони легко знайшли хороші довідники з палеографії, над якими й просиділи аж до того часу, коли стемніло і велика люстра засяяла вогнями. Зрештою, вони знайшли те, що шукали. Насправді у походженні тих літер не було нічого фантастичного, і були то звичайнісінькі письмена дуже темної доби. То були готичні саксонські мінускули восьмого чи дев’ятого століття від Різдва Христового, вони навіювали думки про суворі часи, коли під свіжою личиною християнства таїлися прадавні вірування і прадавні обряди, а блідий місяць Британії зрідка поглядав на святі служби, відправлені посеред римських руїн Керлеона та Гекзема і біля веж, що стоять уздовж понівеченого Адріанового валу. Слова були написані латиною, яку пам’ятає та варварська доба: «Corvinus necandus est. Cadaver aq(ua) forti dissolvendum, nec aliq(ui)d retinendum. Tace ut potes», що можна грубо перекласти таким чином: «Кервена треба вбити. Тіло потрібно розчинити в азотній кислоті, не залишати решток. По змозі мовчати».